Минуле, що не відпускає: фільми Одеського кінофестивалю
Черговий фільм-учасник міжнародного конкурсу «Чужий дім» Русудана Глурджидзе продовжує розпочату стрічками попереднього дня розмову про життя простих громадян, у чий світ вторглася війна, змусивши переосмислити звичні уявлення і відносини з близькими. Його дія розгортається приблизно в тих же краях, що й у фільмі «Не я перетнув кордон: Кордон перетнув мене» Тома Чагелишвілі, тільки на двадцять років раніше, на кінець грузино-абхазької війни. Втім, історичні деталі тут практовно не конкретизуються, авторів стрічки не цікавить пошук правих та винуватих, а життя людей, які взагалі не брали участі в конфлікті, але змушені прийняти чужі умови, щоб вижити і врятувати близьких.
Герої фільму - біженці, які стали вигнанцями через миттєво виниклий кордон, і зайняли, за пропозицією людей у камуфляжі, будинки, що раніше належали їхнім співгромадянам, вимушеним бігти в протилежному напрямку. Атмосфера передає розгубленість і докори совісті тих, хто виявився мимовільним співучасником військових злочинів, однак характери і сюжетна композиція вдаються творцям гірше. «Чужий дім» виявляється в цілому набором погано пов'язаних один з одним епізодів з дивними - часом до гротеску - персонажами, схожими швидше на неприкаяних примар жертв міжусобиці, ніж на живих людей.
В інший конкурсній картині, «Незаконне», поставленій відомим румунським режисером Адріаном Сітару, конфлікт між героями починається з появи примар минулого. Поважний лікар виявляється замішаним у виконання сумно відомого положення про заборону абортів у часи Чаушеску, що викликає вибух обурення у його дітей. При цьому у молодшого покоління не все гаразд - між братом і сестрою спалахує любовний зв'язок. Ця розумна, іронічна і смілива картина пропонує аудиторії замислитися, чи є моральні норми універсальними, чи залежать від примх диктатури і людської природи.
У повнометражній стрічці з національного конкурсу «Блакитна сукня» Ігоря Мінаєва над сучасністю також продовжують тяжіти драми минулого. Молодий француз українського походження виявляє в кімнаті раптово померлої матері коробки з кіноплівкою і щоденник її колишнього коханого, режисера, який описує злигодні життя радянського кінематографіста в ранніх 80-х.
У певному сенсі створення «Блакитної сукні» стало не менш складним, ніж знімальний процес «Гнізда горлиці» та «Моєї бабусі Фанні Каплан». Текст щоденника описує здебільшого неприємності з ідеологічними кураторами кінематографа, з якими зіткнувся сам Мінаєв, знімаючи перші короткометражні стрічки у роки навчання в інституті їм. Карпенка-Карого і роботи на Одеській кіностудії. Більше того, ці критиковані, заборонені і частково знищені короткометражки вплетені в оповідання, займаючи дві третини хронометражу. І залишається тільки пошкодувати, що Мінаєв не обмежився демонстрацією цих робіт, що зазнали репресій. Чарівно наївні, наповнені духом творчого пошуку, зняті тридцять років тому стрічки різко контрастували з сюжетом, що худо-бідно їх скріплює - операторською роботою, щохарактером нагадує бездушні, відфотошоплені знімки з кепського глянцевого журналу, виконавця головної ролі, який з будь-якого приводу старанно вирячає очі, патетичним закадровим текстом, безглуздими сюжетними поворотами.
Разом з тим «Блакитна сукня» представляється досить примітною роботою, яка показує з усією наочністю занепад творчих сил художника і загальне стилістичне виродження, не кажучи вже про те, що навіть записним кіноерудитам було важко згадати більш невдалий приклад відображення кінематографістом на екрані подробиць своєї біографії.
Якщо Мінаєв зазнає художнього провалу, намагаючись створити своєрідний автопортрет в ігровій картині, Зося Родкевич у стрічці «Мій друг Борис Нємцов» домагається успіху, стежачи через камеру за іншою людиною. Пильне спостереження за приватним життям мученицьки загиблого лідера російської опозиції показує образ, далекий від уявлень про політичного лицаря без страху і докору. Однак саме слабкості і вади надають цій харизматичній особистості особливої людяності, підкреслюють його здатність у потрібний момент долати ту замкнутість на власній вигоді й задоволеннях, що властиві кожному з нас.
Олександр Гусєв. Одеса.
Фото: http://oiff.com.ua/
