Поет Шевченко з Луганська. Український Донбас
Донбас, попри всі дурні статистичні викладки, це - Україна. Тому є математично неспростовний доказ: наші поети. Скільки-небудь пристойного російськомовного представника цеху наш край подарувати досі не спромігся (хіба що Павла Безпощадного, того самого, що "Донбасс никто не ставил на колени…", та й той родом зі Смоленщини). Натомість українських поетів світового рівня у нас - на душу населення - зросло аж ніяк не менше, ніж де-небудь на Полтавщині чи в Галичині. А поет - це така тендітна рослина, що в мовній пустелі не виживає.
Утім, я не про класиків… Хоча - хтозна? - мине час, і Україна, нарешті, визнає такими Петра Біливоду, Івана Низового чи Леоніда Стрельника...
В одному невеличкому тексті представити трьох поетів неможливо в принципі, до того ж я більш-менш близько знав лише Петра. Власне, про нього, точніше, про його трагічну й загадкову смерть дізналась вся країна 14 березня 1997 року. Утім, дізналась вона про загибель журналіста "Киевских ведомостей" Петра Шевченка. Про те, що він писав вірші під псевдонімом Петро Біливода, я сам дізнався десь аж за півроку після його похорону. Хоча останні сім місяців (рівно сім! - день у день) ми пропрацювали в одній кімнаті. А до того в цій самій кімнати я годинами просиджував у якості гостя…
Я дочекаюсь: ти минеш -
Не вчора, так сьогодні.
Хай супроводжує мене
сама самотність.
Нехай самотнього і не
палкого до нестями
мене утішить і збагне
Самотність саме.
Тепер самотнього поета вже не спитаєш про найбільш загадкові місця в його текстах. Та він і про себе якось небагато розповідав. Хіба що про свої журналістські знахідки. Якось, радісний, поділився з нами своїм великим географічним відкриттям: він знайшов на мапі Луганщини село під назвою Африка:
- Уявляєте заголовок? - "В Африці ударними темпами проходить посівна"?!
Ту статтю він так і не написав. Наступного року (правда, вже час було писати про збирання врожаю) - ми його задум здійснили (і наші київські редакції не заперечували, коли ми посилались на першість кореспондента конкуруючого видання).
Бджола дзижчить об шкло,
капіж хвилин перетинає.
Ти тут, хоча тебе немає…
Мене ж немає, хоч я тут…
А ти у п'ятому кутку
сидиш, зашнурувавши очі…
Він, здається, відчував свою нетутешність, свою загубленість у цім світі. У 98-му його друзі видали збірку віршів Петра Біливоди. І так її впорядкували, що, читаючи, немов поринаєш в якесь марево, десь на межі сну та яви:
Я нікому не родич,
я сам у собі,
від химер-ночобродів
недодому побіг:
Бо як хати нема,
то біжи недодому -
на останню сторінку
останнього тому
до зібрання нетворів
невідомого автора…
Аж раптом виплескує енергія пробудження - прозріння:
Мені дарує спокій самота,
коли останнє слово відліта
і птахом чорним на плече сідає.
Тоді від мене таємниць немає.
Я знаю свою долю наперед,
ось ти, наприклад, друже, завтра зрадиш,
і тут уже словами не зарадиш -
такий вже нещасливий збіг прикмет.
І ти тепер, кохана, не така -
тепер ти, наче ластівка, легка,
хоч я тебе в долонях відігрів,
та й ти від мене відлетиш невдовзі,
коли втомлюся я на півдорозі
і стану помирати між вітрів.
І навіть мати, навіть рідна мати
мене не вийде більше виглядати,
і рук не покладу я їй на плечі.
Куриться за спиною порожнеча,
не озираюсь - бо закам'янію.
На хвилях коливається лелія,
і спокій мій - гонитва, а не втеча.
Написано в 1978-му. Ті, хто знав його набагато краще за мене, стверджують, що поет вгадав свою долю до найменших подробиць. Я не знаю, кого він мав на увазі, говорячи про друга, а от його дружина (шлюб уклали у 77-му), недовго залишалась у Луганську - продала квартиру, дачу, забрала молодшого сина й полетіла доживати віку в Канаду. Хоча тут не все так однозначно.
Петро поїхав до редакції у Київ 12 березня. Не скажу годину дня 13-го, але точно ще до того, як міліція набрела на кляту котельню десь у Жулянах, у корпункті замугикав факс. Трубку взяла начальниця. Мій стіл стояв за кілька метрів, але й звідти я почув істеричний крик дружини Петра, Галини: "Петя не позвонил - с ним что-то страшное случилось! Я чувствую!!!" Спроби якось заспокоїти перелякану жінку були марні. Вона відкинула навіть переконливе прохання "не згущувати чорну енергію" навколо її чоловіка. То, виходить, можна відчувати біду на тисячокілометровій відстані?
Я вмер учора, та моя душа
Мені лишитись серед вас звеліла,
І я лишився - що я мав робити?
І разом з вами їсти й пити
Я посадив своє порожнє тіло.
Ми поминали разом день вчорашній,
Ламали хліб за світлий день прийдешній,
Але душа пригубила вже чашу
І хліб зламала інший, нетутешній.
А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
Від вас узятий чорними вітрами.
І ще про містичні збіги в цій історії. 14-го за факсом сидів я. Першою зателефонувала жінка й російською почала розпитувати про Петра. Я відповідав їй тою ж мовою, і зокрема поцікавився, з ким маю честь розмовляти. "Вибачте, це Мар'яна Чорна, СТБ…" Тільки тоді я впізнав її хрипкий голос. У 95-му працював у її "ФОРмулі ПОСТупу"; потім вона перейшла на телебачення, а в 99-у ті ж самі "Киевские ведомости" друкували її нескінченну передсмертну сповідь - вона повісилась у своїй київській квартирі.
…Зателефонував московський друг Петра Юрій Щекочихін. Колись Щекочихіна Луганськ, збунтувавшись, обрав народним депутатом СРСР замість креатури обкому, а Шевченко (і мало не вся редакція "Молодогвардійця") був у нього довіреною особою. Юрій Петрович говорив якісь слова співчуття і підтримки, а крім того скинув по факсу свого листа до Кучми з вимогою провести розслідування. Щекочихін на той час був депутатом Держдуми, і лист було надруковано на бланку "Правительственная телеграмма". У липні 2003-го депутат помер від невідомої, проте жахливої хвороби, не встигши надрукувати черговий свій викривальний матеріал.
…Чи треба уточнювати, що ніхто ніякого слідства не проводив? Принаймні, реального. Десь тижні зо два приїжджали якісь особи в цивільному, опитували нас. Вміст стола, за яким сидів загиблий журналіст, їх не зацікавив. А він був набитий якимись паперами, серед яких могли міститися й ті, які мали б пролити світло на обставини двобою старої номенклатури, яка тільки готувала реванш (Єфремов - із цієї когорти) і новітнім бізнесом, який представляв тодішній мер Луганська Олексій Данилов.
Петро міг утрапити поміж ці жорна й мимоволі. Взагалі, редакція намагалась вивести його з-під удару: писати розгромні статті про обласну луганську владу "Киевские ведомости" відряджали свого київського співробітника (пам'ятаю один з приїздів авторитетного Сергія Кисельова, колишнього власкора "Литературки" по Україні. Сам Данилов натякав, що вбивство Петра Шевченка замовив відомий авторитет Борис Савлохов. Була ще версія, що то справа рук колишніх кадебістів, які перейшли працювати під дах СБУ – на це натякала передсмертна записка Петра. Начальник луганського УСБУ Юрій Землянський божився, що його відомство не має до цього жодного стосунку, хоча не заперечував, що спецслужби уміють професійно інсценувати самогубство.
…Хотів писати геть не про те, як система знищила ще одного поета. Чи це для українського поета - стандартна доля? І по-іншому й бути не могло?
Колись мій друг придумав хитрий план,
як жить мені і досягти вершин:
"Талант - верстат, тож випускай вірші".
А я узяв, і олівця зламав.
Бо треба йти, як навесні ручай
мчить навмання - без жодних манівців.
…Зелене листя (розумій як знай)
тріпоче на моєму олівці!
P.S. Двічі на рік - у день смерті і в день народження - на могилу до Петра Шевченка приїжджали друзі. Останні роки викладачі журналістських кафедр почали привозити своїх студентів. Читали вірші поета. Іноді навіть політики розгортали свої плакати - по щастю, без партійної символіки, лише із закликами до боротьби. Чи міг із цього скластись якийсь місцевий культ українського Поета? Не знаю.
Може, щось вийде, коли ми повернемось до Луганська…
Михайло Бублик, Сєверодонецьк.
