Мирослав Скорик, композитор, лауреат Шевченківської премії
Молодь вже починає тягнутися до Баха і Моцарта
17.05.2016 09:30 1326
  •  
  •  
  •  

Мирослав Скорик - фігура непересічна у музичному мистецтві України. Автор опер, балетів, популярних пісень - першого українського твісту "Не топчіть конвалій" та блюз-танго "Намалюй мені ніч". Написав музику до багатьох українських фільмів, і зокрема, до знакових "Тіней забутих предків" Параджанова, серіалу "Царівна" і навіть мультиків.

Іноді складається враження, що його доля сповнена парадоксів: він небіж знаменитої у всьому світі Соломії Крушельницької, саме тітка помітила його талант ще в дитинстві, але разом зі сім'єю Скорик був репресований і вивезений до Сибіру через брата, який воював у дивізії "Галичина".

Проте фортуна явно любить Мирослава Скорика, бо попри життєві випробування він зумів досягти неабияких висот. Кошти на постановку його опери за "Мойсеєм" Івана Франка вже за часів незалежної України зафундував не хто-небудь, а Папа Римський Іоан Павло ІІ.

Про ці та інші життєві й творчі перипетії, а також про нові мистецькі проекти у житті Маестро кореспондент Укрінформу поспілкувалася з Мирославом Скориком.

- Мирославе Михайловичу, ви єдиний в Україні й один із небагатьох у світі, хто пише віолончельні концерти. Що спонукало поринути у цю музичну терра-інкогніто?

- Я не хочу бути цинічним, але почав тому, що мене попросили написати виконавці. Першою з них була моя добра знайома. Ми дружили з дитинства, у мене були гарні стосунки з нею, коли я працював у Києві. Ми жили в одному домі й узагалі зустрічалися, тому, власне, виникла ідея написати віолончельний концерт. Так і пішло...

- Ви не приховуєте, що частину своїх опусів написали на замовлення. Серед них і знамениитий "Мойсей". Чи є для вас різниця у написанні "замовних" творів і від душі? Звідки черпаєте натхнення у комерційних проектах?

- Ви знаєте, для мене немає різниці, чи пишу я на замовлення, чи суто для себе. Я відповідаю за те, що пишу, і не даю собі спуску. Хоч особа замовника часом може і не викликати симпатій, відкидаю все негативне і зосереджуюсь на роботі.

- Але є різниця між роботою за натхненням і на замовлення?

- Хтось сказав, що мистецтво не любить лінивих, так що, коли йде робота, я відповідаю за те, що написав, і це не значить, що я легковажно до цього ставитимусь. Зрештою, більшість композиторів писали на замовлення. Бетховен усі твори писав, Моцарт - також, ну Бах, може й не на замовлення. У нього була така робота, він мусив кожного дня написати якийсь твір, так що, бачите, то така доля.

- Усі іконописці зазначають, що не беруться до роботи, до створення нового образу, поки не отримають якогось знамення чи знаку звище. Ваше музичне полотно "Мойсей" теж можна назвати визначним релігійним твором. У вас не було такого видіння? Чому саме виникла ідея його написання?

- По-перше, мені подобається поезія Франка, я написав ще до "Мойсея" кілька творів на його тексти. Це кантата "Весна", яка була моєю дипломною роботою, балет "Каменярі", романси... Крім того, мій батько був історик і дуже розумівся на літературі. Він завжди мені казав, що хотів би, щоб я поклав на музику "Мойсея". Але в ті часи, коли батько був живий, це було неможливо. Тому що "Мойсей" фактично був заборонений. Але значно пізніше, коли виникла ідея написати твір до 100-ліття Львівської опери, до мене звернувся її директор із такою пропозицією. І я сказав: "Добре, я беруся за це".

- Тобто, ніякої містики?

- Якщо можна вважати містикою вирішення фінансової сторони постановки... Вона дуже дорога. І в директора з'явилася ідея звернутися до Папи Римського. Нею він поділився із блаженнішим Любомиром Гузаром - тоді главою УГКЦ. Владика підтримав, і вони разом написали лист до Понтифіка, хоча вважали це безнадійним, бо зазвичай Ватикан не дає на таке гроші.

Але тут сталося чудо: Папа Римський виділив під постановку певну квоту грошей. Думаю, що він мав симпатії як до Львова, так і до України. Я йому дуже вдячний. Більше того, під час свого візиту до Львова, коли відбулася прем`єра "Мойсея", він під'їхав під театр і прийняв нас - директора театру, мене і виконавця головної ролі у своєму папамобілі та подарував нам медалі й своє благословення...(Послухати саму оперу в театрі Понтифік не зміг із міркувань безпеки, - ред.).

- Ваша "Мелодія" стала улюбленою для мільйонів саме завядки, даруйте за тавтологію, мелодійності. Інші ж ваші твори - не такі легкі для сприйняття непідготовленого слухача. Чому ви зараз не пишете "доступної" музики?

- Це були дні молодості, розумієте. Зараз залізти у світ попсової музики для мене вже неможливо.

- "Мелодію" не можна назвати попсою... А за вашими відчуттями, чому вона так припала до душі людям?

- Вона якось пішла так широко, що я не можу навіть цього зрозуміти. Може, хтось із музикознавців скаже, завдяки чому.

- У продовження теми, "Мелодію" вам замовили до фільму "Високий перевал" (1981 р., режисер - Володимир Денисенко), який був, у принципі, антибандерівським, таким, що засуджував націоналізм і національно-визвольну боротьбу... Хто її замовив, і чому ви згодилися на таку співпрацю?

- Я можу чесно відповісти. Деякі композитори відмовлялися від цієї пропозиції. Думав над цим і я. Але в мене були випадки, коли музика могла більше сказати, ніж слова і дії. Та й у фільмі не все так однозначно. Там хоч і викривали націоналістів, але з певною симпатією, співчуттям до них, були там такі нотки. Я думаю, що складність задачі, яку переді мною поставив режисер, і була у створенні такої мелодії, яка пробуджує симпатію до цих людей - знедолених, страждаючих. Може вона й стала такою, що я вклав у неї і свої пережиття, і своє розуміння тих подій, трагічну симпатію, жаль і т.д.

- Ваша сім'я була репресована, переслідувана, а потім вам не чинили перешкод - ні в навчанні у Львівській та Московській консерваторіях, ні в кар`єрному зростанні, чим ви це поясните? Можливо, був якийсь високий патронат?

- Не мав я ніякого патронату, і тим більше, були у мене й різні перешкоди. І кожну цю перешкоду треба було якось долати, в той чи інший спосіб, але вони не пов'язані з іншими обставинами, не національними. Я навіть не хотів би про це говорити.

- А ваша знаменита родина допомагала?

- Мені дуже помагали при вступі в консерваторію, і взагалі, в навчанні племінниця Соломії Крушельницької - Одарка Бандрівська, яка була доцентом у цьому виші, а також її сестра - Олена Шухевич. Її чоловік - із тих Шухевичів (Роман Шухевич - генерал-хорунжий УПА - визначний діяч національно-визвольного руху, - ред.). Коли я вступив до консерваторії, його вже не було серед живих, але Олена дала мені його бібліотеку. Так що мені дуже допомагали родичі.

- Ваша сім'я має дуже глибоке козацьке коріння, а прізвище Скорик говорить про особливу когорту козацтва - приналежність, як тепер кажуть, до "загонів швидкого реагування"... Це так?

- То правда.

- Чи збереглися у родині з тих часів якісь легенди, перекази або традиції? Чи занадто довга часова дистанція для цього?

- Ні, чому ж, є багато легенд, їх мені розповідав мій батько, який тим цікавився. Одна з них про те, що ніби наш предок, коли були вже останні набіги татар на Поділля, був гончаром у містечку Завалів на Тернопільщині. І коли на нього наскочив татарин, який хотів його взяти як ремісника у полон, він ту глину, з якої робив посуд, із руки згріб і так йому в очі кинув, що вбив його...

- Багато сказано і переказано про вашу ближчу родичку - Соломію Крушельницьку. От і під час прес-конференції ви зазначали журналістам, що саме вона виявила у вас, семирічного, абсолютний слух і дала путівку у музичний світ. А особисті враження, спогади про знамениту тітку збереглися? Наприклад, із раннього дитинства?

- Ну чому лише з дитинства? Я ще до 1947 року був у Львові, часто з нею зустрічався, вже навчаючись. У неї тоді жила сестра, яка теж була і вокалістскою, і піаністкою. Вона була трішки старшою від мене, ми дружили.

- Якийсь яскравий епізод від спілкування з Соломією не залишився у пам'яті, такий, що про нього ще не розповідали?

- Важко сказати. Хіба те, що коли мене водили на її концерти, вона виходила із паличкою, співала, а я, маленький, бігав по залу і перешкоджав їй.

- Мирославе Михайловичу, п'ять років ви є художнім керівником київської опери, щось змінилося там за цей час?

- Я намагався щось зробити, але ви знаєте один із лозунгів Остапа Бендера: "Долой рутину с оперных подмостков!", так от там так і залишилося.

- Львівська опера зараз теж переживає не найкращі часи. Не було бажання очолити її й витягти, із того-таки застою на оперних підмостках?

- Ви знаєте, це дуже важко. Я пробував це в Києві зробити, щось зробив, а потім щоби чогось добитися, потрібно присвятити цьому повністю свій час. А крім того, навряд чи мені б це дали зробити.

- Ви зазначали в одному з інтерв'ю, що ваша велика мрія - облишити всі посади і просто творити та жити для душі. Визначили собі якийсь рубіж для цього: віковий чи творчий?

- Не виходить, одне за другим тягнеться, якісь обов'язки, які треба реалізувати.

- Яку роботу ви вважаєте головною у своєму житті, вона вже створена чи ще в перспективі?

- Є ще різні задумки, але в основному це творчість, я композитор, який пише академічну музику, камерну, симфонічну, оперну.

- А яка із робіт ваша найулюбленіша?

- Важко сказати, всі роботи якось люблю. Це як рідні діти: кожного любиш по-своєму.

- Львів`яни, на жаль, дуже рідко мають насолоду бачити вас за дирижерським пультом, чи слухати ваші концерти. Цей унікальний проект, яким збираєтесь нас порадувати, це компенсація місту?

- Я часто буваю у Львові, виступаю як диригент, твори виконуються, просто останніми роками я більше в Києві, так складається.

- Чи не вважаєте, що зараз повторюється ситуація 90-х, яка, м'яко кажучи, вигнала вас на закордонні заробітки. Який відтік нині талантів з України?

- Це різні епохи, різні мотивації. Фактично, я не поїхав працювати, я поїхав побачити світ, а в Україні тоді була неприємна для життя ситуація. У мене ж були зв'язки з діаспорою.

- Ви вважаєте себе забезпеченою людиною. Це завдяки композиторській чи концертній діяльності?

- Я даю багато благочинних концертів і віддаю свою музику виконавцям безкштовно. Але це не означає, що я абсолютний безсеребреник. Тому що коли організації, оркестри, виконавці беруть мою музику і виконують у концертних залах, то безперечно, я повинен мати відсоток від тих слухачів, які прийшли на концерт, і вони мені все ж таки платять. Однак, академічна музика не дає якихось великих достатків. Таких, скажімо, як естрадна чи поп-музика. У цьому випадку таким собі втішним призом є повідомлення про мої твори, які виконуються в світі. І це щороку десь 50 або більше таких добрих звісток. А основний заробіток - від викладацької діяльності. Ці доходи теж не надто високі. Та багато мені й не треба.

- Ваш брат емігрував до Австралії, утікаючи від переслідувань режиму за участь в УПА. Коли ви приїхали на п`ятий континент, він був іще живий? Ви з ним там побачились?

- Так, застав. Я його ще й сюди привіз. Але я повторю, я не поїхав працювати туди, тому що терпів нужду. В Америку мене запросили на зустрічі, на концерти, мені там замовляли твори, я виступав там як піаніст. Потім поїхав у Австралію зустрітися з братом, там я також трошки попрацював, а потім повернувся сюди і продовжував робити те, що робив усе життя.

- Зараз багато музикантів, особливо естрадних виконавців, обзаводяться власною справою - ресторанами тощо, чи маєте свій бізнес?

- Ні, не маю ніякого бізнесу.

- А інша спокуса - політика, вас не зачепила? Адже прізвище Скорик надто знакове для того, щоб хтось не хотів ним скористатися?

- Ні, я цим не займаюся.

- Принципово?

- Принципово. А для чого тим займатися? Ви ж знаєте, що говорять про політиків...

- Ви свого часу зазначали, що не любите шароварщини в українській культурі. А що, на вашу думку, можна їй протиставити? 

- Шароварщина знову ж таки - поняття відносне, я, дійсно, раніше був її противником, але не знаю, може деяким прошаркам людей потрібна така музика, то нехай вони її слухають.

- Чи є перспектива для розвитку класичної музики в Україні?

Пропаганда української класичної чи академічної музики - це завдання, яке просто наболіло

- Після засилля естради, причому низькопробної, яка дуже погано вплинула на академічну музику, зараз відчувається цікавість до глибин класичної музики. Молодь наче вже починає тягнутися, намітилась нова спіраль - Бах, Моцарт і т.д., так що, може, і до нас дійдуть колись.

А загалом, пропаганда української класичної чи академічної музики - це завдання, яке просто наболіло. Дуже важко академічну українську музику розповсюджувати і в Україні, і особливо за кордоном. І це дуже болюче, аже ми знаємо: коли наша музика пробивається на якісь концерти за кордоном, вона дістає дуже гарну оцінку. Значить вона цього заслуговує. Ми не є якісь там вигнанці, які повинні просити подачки, а маємо повне право на участь у знакових музичних проектах. Хоча тут дуже багато перешкод, бо неможливо "вдарити" концертом по іноземних продюсерах і довести їм своє право на участь. Є й фінансові міркування. У мене, зокрема, були випадки, коли український оркестр пропонував виконати мою лірику. Я безперечно згодився. Тоді вони ще й вимагають гарантійний лист, що я відмовляюсь від гонорару... Так що тут радій, чоловіче, рекламі.

- Мирославе Михайловичу, чи ви підтримуєте зв'язки зі знайомими й колишніми друзями, яких у вас чимало в Росії? Як їхній світогляд змінився у нинішній ситуації?

- Бачите, пройшло мало часу для того, щоб це з'ясувати. Всякі бувають люди, а відповідно, і їхня реакція на нинішні події. Не хочу прізвища називати, ті, хто негативно ставилися, вони відомі нам, а хто мовчить, значить позитивно настроєний щодо України. 

- Параджанов запросив вас до співпраці (Мирослав Скорик - автор музики до фільму "Тіні забутих предків", - ред.), послухавши ваші твори по радіо. Що саме йому так припало до душі, не пригадуєте?

- Можу сказати. Я був тоді на першому курсі аспірантури і написав сюїту для струнних. Її вподобали у московській консерваторії. Там був дуже гарний струнний оркестр, який зіграв мою сюїту на Фестивалі молоді і студентів у Хельсінкі. Я мав гарний запис того виступу. Його власне і почув Параджанов і вибрав мене серед багатьох інших композиторів, чиї твори прослуховував. Він сказав, що саме я маю писати музику до "Тіней забутих предків". Він був дуже екстравагантним, і сказав із притаманним йому апломбом і акцентом: "Этот композитор будет писать музыку к моему гениальному фильму".

- Яке найбільше розчарування і який найбільший тріумф вам довелося пережити?

- Я можу сказати, що було багато розчарувань, але й чимало тріумфів.

- А найбільший?

- Не можу сказати.

- Що зараз, на вашу думку, потрібно для того, щоб було більше постановок українських авторів, лише фінансування чи, можливо, не вистачає професіоналізму?

- Не тільки брак фінансування, але й бажання виконавців, відсутність можливості це зробити. Тут багато усіляких причин.

*  *  *

Скорик - єдиний в Україні композитор, який пише віолончельні концерти. За Концерт №1 він був удостоєний Державної премії України ім. Тараса Шевченка у 1987 році. Через майже 30 років, буквально днями відбулася світова прем`єра Другого концерту для віолончелі з оркестром Мирослава Скорика:13 травня у Львівському оперному театрі в межах національного проекту "ТРИ "С": Скорик - Cильвестров - Станкович", який охопив Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одесу та Харків.

У Львові концерт був благодійним, його поєднано з акцією "Музика заради життя": усі зібрані від продажу квитків гроші пішли на потреби відділення реанімації новонароджених львівської лікарні "Охматдит". 

Нінель Кисілевська, Львів.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-