Іван Марчук, народний художник України
Дайте мені тисячу років - і я розмалюю Небо!
12.05.2016 09:00 2104
  •  
  •  
  •  

Є на нашій землі люди, без яких планета була б збідненою. Бо такі особи відкривають світ для інших, світ, який ті не зуміли побачити. А коли вже починають бачити, то їхні душі змінюються.

Доля подарувала мені унікальну можливість кілька років поспіль спілкуватися з людиною, яку визнає увесь світ. Це Іван Марчук. Художник посідає почесне місце у рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала міжнародна консалтингова компанія "Greator Synectics". Але, Бог з ними, з тими рейтингами.

Я давно зрозумів, що для Івана Марчука найвище визнання - пошанівок тисяч людей в Україні і земляків на своїй маленькій материзні - Тернопільщині, Лановеччині, у рідному селі Москалівці. Бо тут - його генетичний код і вічний голос його душі.

Скажу відверто, це інтерв'ю писалоcя, як кажуть, "не за один раз". Бо Іван Марчук не з тих, хто сумирно сяде перед кореспондентом і чітко відповідатиме на запитання. Це розмова, зіткана з окремих наших діалогів, випадкових реплік, озвучених Марчуком уголос думок, зрештою, його одкровень. Вони звучали під час наших спільних поїздок куточками області, коли готував до видання книгу "Я - серед вас. Іван Марчук і Тернопільщина". Ці лаконічні тези, фрази я записував і під час реалізації фотопроекту "Вітражі душі" з майже 50 великоформатними світлинами майстра. Нині, у рік його 80-ліття (а День народження художник відзначає якраз 12 травня, - ред.), оголошений на Тернопільщині роком Івана Марчука, ці світлини вирушили у мандрівку тернопільськими містами і селами, починаючи від його рідної Москалівки.

Ці мої запитання й відповіді Івана Марчука писалися не лише на диктофон... на шматочках серветок між ковтками запашної кави у тернопільському середмісті, де гуртується місцевий творчий бомонд. А були ще й розмови за бокалом пива і, чого гріха таїти, не тільки…

ЛЮБОВ

З неї, з любові усе й починається. Нема ніжного погляду, дотику - нема натхнення, немає творчості - нема картин… Не раз бачив, як на виставках Майстра різного віку жінки, як метелики на світло, линуть до нього, туляться, а він їх обіймає так природно, щиро, наче чекав цієї зустрічі усе життя.

- Видається, пане Іване, ви просто маєте якусь силу, що, ніби вир, затягує до себе ваших муз, якщо можна так назвати тих, кого бачив не раз у вашому оточенні?

- Жінка не може просто прийти. Вона - "являється". Як божество. І все, ти це повинен розуміти, що вона - для тебе, вона - твоя, що ти нею дихаєш, живеш, твориш. Я через одну бачу таких цікавих жінок, яких би малював і малював, а вони нехай просто будуть біля мене. Ти ж глянь, Олег (каже з наголосом на "О", - авт.), як їх не любити? Вони ж як киці - і лащаться, і часом можуть шипіти. Як що не по-їхньому.

- Але ж, поміж тим - ви один?

- Так, я самітник, бо не можу належати жінці. Я належу мистецтву. Це - моя любов. Я мушу буди вільним. Я маю внутрішню свободу, яка мене ніколи не покидала - ні в дитинсті, ні в юності, ні тепер.

- Тобто, це для вас - найголовніше?

- Саме так. Ще раз підкреслю, свобода - це найдорожче, що маю. Я можу про жінку-музу думати доти, поки не стаю за мольберт. А потім - шал, процес, і я усе забуваю. Тільки пульсує думка, образ, що втілюється у майбутню картину, яка, так само, як і жінка - являється, аби залишитися на картині і зваблювати не тільки мене.

- Можливо, звідти, з отих явлених вам образів і постають, із нібито хаотичного, заплутаного, нескінченного мережива ліній прекрасні жіночі обриси, як от, скажімо у "Мадонні", "Пробудженні" чи в "Золотій пані", або в "Оголеній", всі оці жінки, із звабливо-манливими обрисами й лініями у глибинах полотен?

- Я можу сказати лише одне. Для мене кожна жінка - богиня.

І вони мені сняться. Часто уві сні бачу файних жінок. Коли сняться, прокидаюся й думаю, але файний сон. І лягаю, щоб додивитися далі…

- Ви колись мені казали, що тому й одинокий, бо надто любите жінок, Тобто, не хочете належати одній?

- Воно дійсно так. От, дiстанусь я якійсь файній панянцi, чи вона мені дістанеться. А всi iншi? Це ж будуть образи. А жіноча образа - то страшне. Ні, нехай буде все, як є. Краще я собі буду мати нереалізовану мірю, бо інакше вона перестане бути мрією.

Стан душі, коли переплелися і радість, і умиротворення, і тиха печаль, і невимовний смуток - можливо, то і є щастя…

ЩАСТЯ

Мені здавалося, що бачив Маестро щасливим не раз. Коли він тулився до гриви коника, обіймав гарбузи на рідній землі, у Москалівці, як гладив стиглі яблука, вдивляючись у їхні осінні барви, як лежав, заплющивши очі у кукурудзянці на полі його дитинства. У такі моменти боявся запитати Майстра, чи він ось у ці миті щасливий? Боявся сполохати той стан душі й тіла…
- Часто кажуть про щастя, що воно таке і таке. Його важко описати. То такий стан душі, де переплелися і радість, і умиротворення, і тиха печаль, і невимовний смуток. Такі миті швидкоминучі, вони - неповторні. То особливий стан. Ти напевно бачив, Олеже, коли я у ньому перебуваю. Можливо, то і є щастя…

А ще тоді, коли ти твориш. Коли душа летить увись. І то теж, напевно, є щастя, коли ще можеш радіти, що працюєш, здатен дякувати новому і прожитому дню, відчувати, що зроблене тобою бентежить не тільки тебе, але й багатьох інших. Бо в житті, як і в мистецтві, діє принцип паралельності - немає переживання, емоцій, - нема й радощів, світла, отих щасливих моментів. Отак і живу, за таким принципом контрасту.

- Не раз у мене виникала думка, що постійно поспішаєте, не завжди маєте час. Адже скільки робив світлин, де ви у різні моменти дивитеся на свій годинник…

- Не заперечую. Дійсно, я трохи скупий на час. Боюся його витрачати на порожні речі - на перегляд телепрограм, загальні просторікування ні про що. За цим можна і втратити всі оті миттєвості, що хтось називає щастям. Тому й поспішаю… Може, й за щастям. Зрештою, зрозумій, я ніколи щось не вигадував, коли ставав за мольберт. Я відчував особливий стан, переживав, вібрував, як струна. І тоді писав до знемоги. А згодом розумів, що все це потрібно не тільки мені, але ще комусь. То хіба такий стан не є щастям?..

БІЛЬ

Він каже, знає, що таке добро, любов, щастя. Але водночас, він знає і що таке біль. Біль душі…

- Біда у тому, що наші люди часто роблять зло. Зло взагалі легше чинити, воно багатьох зусиль не вартує. Але тоді когось іншого душа більше болить. А от робити добро - це складніше, це треба докласти певних зусиль.

- А чим болить зараз душа Марчукова?

- Болів багато. Прикро, що в Україні багато заздрості, підлості. Я жив у світі, а не знав, що це таке. Там немає такого. Там усі тішаться твоїм успіхом, більше того, здавалося б, чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку. Ти береш когось за приклад, маєш певний орієнтир.

- А у нас що, інакше?

- Та у нас часто навпаки, успіх - це поштовх до того, аби когось очорнити, спаплюжити, звалити його з п'єдесталу. Мені болить, що маса людей просто не мають мети. Живуть собі, як Бог дає, і все. Таке враження, що всі дивляться назад, щось порівнюють, згадують, страждають за тим, ніби кращим, що було. Але коли будеш постійно озиратися, то відстанеш. Відстанеш назавжди, і тебе обженуть. А люди це часто не розуміють, особливо на селі, живуть своїми одвічними клопотами, ніби між небом і землею перебувають.

- До речі, у вас і картина така є, що людські постаті ніби зависають над землею?

- Так. Це серія картин. Я їх зробив за два тижні до Чорнобиля. "Монологи", називаються, три постаті зображені. Це - частини людей, які повисли у повітрі, якесь шмаття висить, усе це відірване від землі. Отакий символ. Це сотні тисяч людей були відірвані від землі і змушені були переселятися кудись далеко після Чорнобиля. А страшнішого нічого не буває, як селянина відірвати від землі і поселити деінде. Я ж пам'ятаю, як родини з мого села вивозили до Сибіру, одразу після війни. Так ніхто з них і не повернувся…

- Таке враження, що ваша душа переповнена болем, колишніми переживаннями та й нинішніми теж?

- А воно так і є. Мій біль, то як хвороба, біль за цю країну. Треба найперше - не красти, а по-друге - не ворогувати. А як може творитися держава, якщо ми ворогуємо між собою? Розумієте, я ж звик жити у країнах, де існує чіткий закон, порядок, є захищеність певна, де людина живе за внутрішніми законами чесності й порядності, а закони зовнішні регулюють і гарантують її  свободи.

А у нас таке враження, що деяким політикам люди просто заважають жити. Бо вони для них - ніби баласт, який їм перешкоджає творити те, що вони творять, бо не мають сили опору.

- Чи не тому у ваших картинах стільки болю, суму?

- Можливо і так. Але це, зрештою, не біль і сум, Це просто погляд на пережите, це роздум над людськими долями, над Україною, її минулим, сьогоднішнім і майбутнім…

КАТОРГА

- Ви не раз казали, що ваша творчість - то каторга, і ви, як раб, прикутий до галери.

- Мистецтво - то солодка каторга. То є і мука, і радість водночас. Воно захоплює тебе всього і не відпускає. І ти стаєш рабом того, що твориш. Твориш тяжко, до знемоги.

- Але ж ваші деякі роботи виглядають, ніби написані за одним, як кажуть, "махом", легко, мов подих?

- Я роблю все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, годинами схилений, зігнутий над ними. І так день у день. І то є непросто. Але інакше не можу.

- Ніхто ж вас не примушує нести такий мистецький хрест, можна ж і відпочивати.

- Я часом собі думаю, що досі ніби і не жив, не відпочивав. Лише робота, робота. Але інакше не можу, бо мистецтво для мене - це і життя, і одкровення, і радість, і моя печаль. Альтернативи цьому нема. Я працюю 365 днів на рік, у мене немає червоних днів на календарі. Я їх усіх повикреслював і працюю, працюю. І без цього не можу жити.

- А були у житті моменти, коли хтось хотів вплинути на вас, змінити щось у вашому способі творити?

- Були. І не раз. Але мені не можна наступати на ноги. Мене довго на ланцюгах тримали. А зараз я хочу за життя пізнати, що мене розуміють. Я хотів би, щоб хоча б десята частина тих, хто відвідує Ван Гога в Амстердамі, йшла на мої картини. Я не комерсант, не менеджер. Я взагалі, не можу продавати свої картини, мені чомусь це соромно, Віддавати легше зі своїх рук, ніж самому продати свою роботу. Я ненавиджу сам факт торгівлі мистецтвом.

- Але ж був і інший період вашої творчості?

- Так, на початках, коли я був в Австралії. Там я трохи розпродав українцям свої картин. Я взагалі не знав, чого вони вартують. Дали 300 доларів, думав, нібито і непогано, а 800 - то ще краще! Згадую, вже мав візу до Торонто і пішов із нашим українцем у свою галерею, а він глянув і каже: "Який ти дурний, як так ти продав свої такі картини за таку ціну! Даю тобі у десять разів більше, Канада нехай чекає".

Я тоді чорно працював, день і ніч, відкрив виставку. Половину зразу купили, так, як він казав. Я тоді міг за це купити 3-4 квартири у Києві трикімнатні. Але я того не хотів, бо не думав туди повертатися. А той, хто організував мені ту виставку, сказав, що, мовляв, через три-чотири місяці ти будеш на материку художником номер один. А це значить, що можна жити розкішно, але й працювати потрібно багато, умови ідеальні для творчості.

- Одначе, ви покинули Австралію?

- Так, поїхав у Канаду, в Торонто. Хоча мені казали, що в Австралії мені буде тепло, в Канаді - прохолодніше, а в Амерциі - ще холодніше. То йшлося не про кілімат, а про комфортність і умови для творчості. А в Америці життя було "наполовину" - півроку в США, півроку в Україні.

Завжди розумів, що поставити підпис під своєю роботою - то велика відповідальність. Тому працював і працюю до знеможення. Так, я міг жити краще, як живу. Але моє життя закодоване. Я ним не керую, а живу так, як живу. І працюю, мучуся, і далі працюю. Я і сам не знаю, що воно таке. Є і все. Буду відвертий, я дуже затятий, страшно. Розумію, що буваю одержимим, ненаситним, працюю, працюю, бо знаю, що так, як я, ніхто не зробить. Зрештою, мистецтво - це служіння, місія.

Справжньому митцю треба відійти від усталених речей, вибрати свій шлях і творити

НЕБО

Є художники, які ціле життя пишуть в одному стилі, напрямі, тими ж самими фарбами, а Марчук щоразу змінюється. Тому що він - ненаситний сам для себе.

- Ви, пане Іване, створили понад 5 тисяч полотен. І майже перед кожним із них люди подовгу стоять у задумі й кажуть, що такого ще не бачили.

- І то доборе, хай кажуть. Я тішуся, коли чую таке. Бо якби щось бачили подібне, то це було б уже нецікаво. Цінується щось оригінальне, те, чого раніше не було, а нині - перед тобою. Справжньому митцю треба відійти від усталених речей, вибрати свій шлях і творити. Я вибрав свій шлях і хочу жити стільки, скільки зможу працювати. Інакше не може бути.

- У книзі "Я - серед Вас. Іван Марчук і Тернопільщина" Елеонора Андрійо пише, що "У двох останніх циклах Марчук, як древня людина, зводить очі у небо й готується звернутися до зірок". Часто дивитеся туди, увись?

- Щодня. Я вже казав колись: дайте мені тисячу років - і я розмалюю Небо! Тільки дайте таку можливість. Це ж така була б картина! Там, у високості стільки простору. стільки безмежжя, тільки працюй і працюй. Фантазуй, заливай це все фарбами, твори і радій, що твориш…

Олег Снітовський, Тернопіль.

Фото автора.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-