- Із розумінням, бо там у лікарні теж є паліативне відділення, і їхні медики з нами співпрацювали. Поголос був такий, що наш продюсер казав, наче на спектакль продавалися навіть місця на люстрах – такий був аншлаг. Взагалі, коли ми приїжджаємо в якесь місто, то наступного разу бажаючих потрапити на виставу ще більше. Ось їдемо у Львів, то там вже всі квитки на виставу продані, і першого разу також зібрався аншлаг. Одеса теж хоче нас вдруге бачити, тобто міста дають заявки на повторні гастролі. І Полтава додалася. Отже, глядачі перестали вірити яскравим афішам і зірковим обличчям. Бо на власному досвіді пересвідчилися, що можуть заплатити великі гроші за квитки, а потім отримати не спектакль, а бозна що. Тому і ми теж спочатку підпадали під такі побоювання. От спектакль, де привезли лису дитину (головний герой п`єси – лисий хлопчик, хворий на рак – ред.) і знайому артистку. Але тут спрацював механізм сарафанного радіо, коли перші глядачі подивилися виставу, а потім порадили подивитися її усім своїм знайомим. Така історія була з київською прем’єрою. Ми розповсюджували анонси, була достатньо потужна рекламна кампанія. Тому перший спектакль зібрав аншлаг, але на наступний спектакль ми такого вже не сподівалися. Але тут запрацював Фейсбук, бо прийшло дуже багато відомих людей – політиків, артистів, музикантів… Вони зробили пости про свої враження у соціальних мережах, і наступна вистава, яка відбулася через місяць, уже не потребувала жодної додаткової реклами – всі квитки були продані заздалегідь. 

- Ми не ставили за мету зробити мистецьку подію. Насамперед ми прагнули достукатися до чиновників, щоб витягнути їхні серця з броні і пришвидшити процес створення паліативної дитячої системи. Але ми ще й отримали якісний художній твір. Під час гастролей на сході України приходили молоді люди і говорили, що вони вперше бачать такий театр. До мене зверталися навіть представники посольств і консульств із запевненням, що ми створили іміджевий продукт для України. На спектаклі була навіть Джоан Морстон - представник  конгресу паліативної дитячої системи в ООН. Вона в захопленні від вистави, і сказала, що це найкраще з того, що вона бачила з  паліативної тематики. Навіть пообіцяла лобіювати наш світовий тур.

- Ірма, але ж до цього туру ви активно знімалися у російських серіалах, від яких відмовилися через агресію Росії на Сході України. Чи вдалося знайти заміну цій роботі в українському кіно?

- По-перше, я відмовилася тільки від співпраці з російськими кіновиробниками, а не від усіх російськомовних серіалів. А тепер я стала більше займатися театральними постановками. Вирішила поки розвиватися так. Хоча, звичайно, російські серіали надавали значну фінансову підтримку, і тепер я вже не маю таких заробітків, як тоді. Але мене це не засмучує, бо я отримую насолоду від своєї роботи. По-перше, сама вибираю матеріал, з яким працюю. По-друге, до  співпраці долучаються мої друзі та соратники. Після успіху «Оскара» ми вже маємо людей, готових до спонсорства. І зараз я готую новий проект, який вийде в травні.

Особливо важливо, щоб існував відбір державою тих фільмів, які, образно кажучи, відповідають за національну безпеку