Богдан Бенюк, народний артист України
Мені здається, що наша держава потребує диктатури 
Інтерв'ю 21.03.2016 10:00

- Театр Річарда III - це дійсно та драма, яка існує в нашій державі сьогодні. Це і боротьба за владу, і зрада, і все те трагічне, що ми спостерігаємо кожний день. І не відомо, хто в нашому уряді чи адміністрації є Річардом III, і як він добивається влади, і до чого доходить у цій боротьбі. Зрозуміло, що коли ми говоримо про ту далеку епоху, що була в Англії, і про войовничість родів у боротьбі за корону, то розуміємо: нічого не змінилося. Усе це триває стільки, скільки часу пройшло від часу написання п'єси. І наша країна не виняток. Тому ця п'єса стане повним віддзеркаленням усього, що є у нас на сьогоднішній день. Бо саме так ставить цей спектакль відомий грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі. Він приніс у наш театр цю постановку зі своїм баченням матеріалу. І намагається нас, акторів, за вельми короткий час репетицій  (всього п'ять тижнів ) перенести в свій світ творення. Сподіваюся, що нам вистачить сили й духу, бо витрати енергетичні шалені. Але режисер запалив акторів і цікавістю до твору, і неймовірною сюжетною лінією, і змінами характеру героїв. Зрозуміло, що роль Річарда буде для мене етапною, бо вона для мене нова, незвична, і лише прем'єра покаже, якою вона справді буде. 

- Ваш досвід депутата Верховної Ради додав граней у характер цього владного персонажа?

- Безумовно! Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що ті, хто попадають у Верховну Раду, мають реальну владу. Вони наче й при владі, а всі громадяни України вважають, що депутати вирішують якісь питання. Але це все з великим знаком запитання. Впливати на призначення міністрів, керівників чи на уряд депутат не в змозі. Тільки на прийняття законів. Але ж подивіться, яка кількість законів випускається, та практично всі вони не дієві. Вони нині й не потрібні, бо немає механізмів вирішення питань. А ще ми живемо в державі, де до законів «отношеніє пльовоє». І таке ставлення формують не громадяни України, а керівництво держави, яке не дуже дружить з моральністю та кодексом поведінки. І про все це я дізнався саме в стінах Верховної Ради. Втім, мені все це знадобилося сьогодні для подальшої політичної та акторської діяльності.

- Не хочу виглядати по-пацанськи, але мені здається, що наша держава нині потребує диктатури. На жаль. І цей крок має зробити наш президент. Однак, насправді, він не хоче брати на себе відповідальність. Втім, якщо вивчити історію світу, то у різних державах в переломні моменти історії з'являлися керівники, здатні зробити якісний стрибок, завдяки власному диктату. Але це спрацьовує за умови, що очільники держави є патріотами своєї землі. І такий крок вперед має зробити наш президент. Втім, це теж «50/50». Бо так само крок вперед міг зробити й його попередник, який втік до Росії. І тут дуже складно все передбачити.

- Ви думаєте, наші люди погодяться на диктатуру? Після того щеплення, що його отримали на Майдані?

- Але так довго теж не може тривати, коли кожен пре плуга в свою сторону. Мусить бути норма поведінки і непорушні десять заповідей. А у нас жодних норм і правил. І люди при владі нині вважать можливим робити все, що їм потрібно. Однак, коли громада робить все можливе, щоб вискочити з оцієї державної безвиході, то має бути довіра до очільників. Так само як козаки запорізькі - або довіряли гетьманові, кладучи свої голови за ідею, або не довіряли, і тоді кидали очільників на палі. А у нас в суспільстві багато скептиків, або тих, хто постійно ревізує чужі думки. А от відданих ідеї - замало.

Ще є якась сила зверху, окрім Росії, Америки і Євросоюзу. І ця сила дає нам випробування, щоб ми збереглися, як народ

- Нашим гетьманам довіряють? Ну, приміром, уряду? 

- Робота уряду чудово ілюструється зубожінням людей. І всі ці розмови, що потрібно трохи потерпіти, а потім всім буде добре, вже не викликають довіри. Неправда в стосунках суспільства та влади всіх обурює. Бо на таких умовах навіть у чоловіка з жінкою сім'я розпадається. Тому я вважаю, що не потрібно боятися в умовах війни змінити Кабінет міністрів. Адже ми цю ситуацію війною навіть не називаємо. Це якесь АТО. «А то не то». Виявляється, що в умовах війни йде торгівля, захищаються транспортні перевезення,  енергетику передають на загарбані території, ще щось... Якась парадоксальна ситуація. Мені не хочеться думати, що нас мають за дурнів. Але тут є неправда. І це все одно рано чи пізно зміниться, але в яку сторону підуть ті зміни - то буде на совісті влади. Ви ж подивіться: усі події, що відбулися з нами за 2 роки, могли мати різні варіанти. Вже могли б танки посеред Києва стояти, а держави Україна взагалі не бути… Але так не сталося! Ще є якась сила зверху, окрім Росії, Америки і Євросоюзу. І ця сила дає нам випробування, щоб ми збереглися, як народ.

- Іван Драч колись сказав, що нації потрібні потрясіння - для самоствердження… 

- Так, бо наш різношерстий народ повинен визначитися - хто він є, і хто є хто довкола нього. Нам потрібно в першу чергу зберегти свою культуру і визначитися остаточно. Бо тепер кажуть: «я люблю Україну, і яка різниця з якою мовою - російською чи українською». Я з цим абсолютно не згоден. Тільки рідною мовою! Знаєте, у нас завдяки усім цим потрясінням є унікальний шанс викристалізувати націю, щоб вона відбулася і зберегла основні чинники: мову і культуру.  І порядок тут має навести влада. Безумовно, є державні установи, і все прописане в українській Конституції.  Але також має бути приклад зверху. Бо коли за СРСР секретар обкому йшов на футбол чи в театр, то за ним також йшли усі підлеглі. Так і Президент має сьогодні показувати приклад національної свідомості. І він має набирати радників українського спрямування, а не «людей світу». Бо, на мою думку, нам тепер потрібні не «люди світу», а патріоти.

- Але ж у нас вся влада, начебто і україномовна, і національно налаштована…

У Театрі імені Франка діє український режим - тут мусиш розмовляти рідною мовою. Але ж так має бути у всіх установах - інститутах, офісах, будь-де!

- Наче й так. Але Кабінет міністрів різний. І коли ми даємо послаблення (щодо мови – ред.) тому ж Авакову, то чому маємо вимагати дотримання усіх правил і норм іншими керівниками? От тому то вся система МВС України просякнута зовсім іншими настроями. І так само всюди. От приміром, приходиш у будь-яку київську школу, а там вчителі - не відстоюють позицію української державності. І діти, які приходять в школу, не потрапляють на українську територію свідомості. А от у нашому Театрі імені Франка діє український режим - тут мусиш розмовляти рідною мовою. А виходиш за територію - говори, як хочеш. Але ж так має бути у всіх установах - інститутах, офісах, будь-де! А у нас видумали нову тезу: «Єдина країна - единая страна». Це ж наче списано з лозунгу «Единая Россия»! І нам це ліплять на голову, а ми з цим погоджуємося. Доходило до того, що львів'яни весь день розмовляли російською мовою - і на радіо, і на вулицях, аби показати, що у нас об'єднана країна. Не можна таких речей робити. Дурість величезна! Потрібно триматися свого за будь-яких обставин.

- Про «єдину країну»… А чи потрібні нині вибори на Сході в зоні бойових дій? Чи краще, як дехто каже, взагалі позбутися цих територій і будувати європейську Україну без них?

- Цю проблему з Донбасом нам затягнуло на шию керівництво нашої держави. Спочатку казали одне, потім втягнулися в Мінські угоди, і тепер все вже до дурості доходить. Ми втягнені в переговорний процес, який нам абсолютно невигідний. Тож тепер потрібно чесно заявляти свої претензії, незважаючи на позицію Росії чи Євросоюзу. І робити своє! Бо виходить, що ми танцюємо під дудку сусіда. Але навіть тварини захищають свою територію. А українці втратили свої величезні території вже давно…

- Ні. Просто ми всі чекали більш оптимістичного варіанта розвитку подій. Однак, наші здобутки нині відтерміновані. Можливо,  для того, щоб ми самоочистилися. Війна-не війна, але нам потрібно проводити вибори, щоб очищати себе. І президентські вибори теж треба робити. Бо з середини держави має розливатися вулкан патріотизму. Інакше не буде країни. Бо люди, які приходитимуть до влади, слухатимуть те, що їм казатимуть інші країни.

- І ви, мабуть, знаєте: з кого нам брати приклад, коли йдеться про державний устрій?

- Мабуть, це - Швеція. Вона була зруйнована під час війни, однак, завдяки позиції керівництва і його самовідданості, зуміла побудувати справедливе суспільство. Один з очільників держави говорив: «Бути прем'єр-міністром Швеції - це не посада, а великий обов'язок». І поклав голову за свої переконання. Але тепер увесь світ поважає Швецію.

Ліліана Фесенко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-