Мирослав Дочинець, письменник, лауреат Шевченківської премії
Багато хто на Донбасі нагадує черв'яків, які сидять у хріні й кажуть, що тут найкраще, бо ніколи не куштували яблука
Інтерв'ю 04.01.2016 10:00 1984
  •  
  •  
  •  

Із лауреатом головної літературної премії країни - імені Т. Шевченка - закарпатським письменником Мирославом Дочинцем зустрілися на католицьке Різдво. Йдуть розмови про те, що усім українцям варто би святкувати це велике свято разом з усім світом, а не окремо від нього, в меншості, 7 січня. "Думаю, наші люди радо це сприйняли б, - ділиться враженнями письменник. - За кілька років прийдемо до цього".

У Мирослава Дочинця, "українського Коельйо", як іноді його називають шанувальники та критики, взагалі оптимістичне бачення нашого майбутнього. "Справжній розвій українського народу настане років через п'ять, повірте, є усі знаки для цього, я їх бачу", - ділиться письменник. - У Бога на нас великі плани, раз він дав нам такі багатства - таку землю, таких людей, таку страдницьку історію. Але мусимо навчитися бути господарями на своїй землі".

ГОГОЛЬ КАЗАВ ПИСЬМЕННИКАМ: "СЛУХАЙТЕ НЕБО!"

- Письменник має бути громадянином, у першу чергу? Чи спочатку, все ж таки, красне слово?

- Ці речі треба розрізняти. Це слова різні, поняття різні, з різними підгрунтями. Змішувати їх, а тим більше красуватися цим чи ще й спекулювати на цьому, нечесно, тай й, власне, мені це нецікаво. Я тримаюся засад свого вчителя Миколи Гоголя. Він казав, що письменник ні з ким не має воювати, ні з ким не має боротися, а повинен слухати Небо. І почуте передавати людям. Тільки Небо знає, що зараз відбувається у світі, й в Україні в тому числі.

Ми до цього йшли століттями, накопичуючи духовний опір проти поневолення нації

Ми зараз переживаємо якийсь неймовірний злам. Ми до нього йшли століттями, накопичуючи духовний опір проти поневолення нації. Тепер нарешті переступили ту межу, коли війна була неуникненна.

Два братні, як нас називали, народи утворили два ворожі табори - і в цьому відкрили світові свої сутності, свій лик.

Ми, українці, почали вертатися до того, що втратили. Вертати те, що колись віддали без бою. Це був наш великий прогріх перед Небом, яке дає усім народам, націям рівні блага: землю, мову, державність, дух... Це найцінніше, що може бути в цьому світі, а ми це не оцінили, ми це просто віддали на поталу іншим.

Востаннє таке відбувалося в Україні за часів Мазепи. Тоді він нас вів у Європу. Але прийти не вдалося. Тепер у нас останній шанс. Ось чому події, що відбуваються зараз в країні, - це позитивний перелом.

Починаємо вертатися у той втрачений рай, до того світоча, який мали ще за часів Київської Русі і який бездарно розгубили, роздали іншим

- А втрати, жертви?..

- А як без них? Мусимо платити, така ціна. Всі вартісні речі, на жаль, дорого коштують.

Але, за великим рахунком, - це наш шлях розвитку. Маємо достойно пройти. Ми, насправді, вже давно перемогли, бо перейдена межа неповернення, це всі зрозуміли, навіть Путін. Починаємо вертатися у той втрачений рай, до того світоча, який мали ще за часів Київської Русі і який бездарно розгубили, роздали іншим. На нас паразитувала ціла імперія, усі соки нашого інтелекту, нашого духу забирала. Нині наша місія - відродити той світоч і передати спадкоємцям.

- Письменник - людина, за якою йдуть мільйони, як і за політиком. Попри те, що ви не зачіпаєте у своїх текстах актуальні події, маєте дуже високі рейтинги. У чому секрет?

- Зараз в Інтернеті крутиться рейтинг головних книг року, що минає. Моя книга "Карби і скарби" теж увійшла до списку з 10-ти позицій, попри те, що майже всі інші тексти - про Майдан, війну на сході, втрачений Крим… У моїй книзі інше. Напевно, людям бракує миру, спокою, доброго слова, світла. Можливо, знаходять це у моїх книгах, у моїх героях.

КОЛИ ЛЮДИНА ГОВОРИТЬ І СЛУХАЄ, ВОНА ІНША, НІЖ КОЛИ МОВЧИТЬ І СТРІЛЯЄ

- Багато письменників мають чітку позицію щодо свідомих залишенців у ЛНР і ДНР, щодо письменників з тамтого боку. Одні кажуть, що з ними потрібен діалог, інші вважають, не слід мати з ними жодних стосунків…

- Якщо ми називаємо ці терени нашою територією (а вони є такими, бо це козацькі землі), і ми до цього апелюємо, - то, безсумнівно, діалог потрібен. Ця територія колись знову буде повноцінною Україною. І ми маємо себе та їх до цього готувати.

Діалог - це найперше. Людина має спілкуватися. Коли вона говорить, слухає, вона інша, ніж коли мовчить і стріляє. Якщо ми навіть не боїмося назвати це війною, тоді чому боїмося говорити з тими, кого визволяємо і хочемо повернути в лоно України? Тим більше, якщо ми демократи і сповідуємо демократичні цінності, то одна із цих цінностей - прийняття іншої точки зору. Це не означає, що маємо приймати конституційно їхні виклики, але вести діалог, знати, чим вони живуть, необхідно.

- Навіщо?

- Ну, це як лікареві, аби лікувати хворобу: а Донбас - це наша хвороба, загнила частина тіла, яку треба або відтяти, або зцілювати, - слід знати діагноз, вивчати анамнез. Хто буде починати це лікувати? Митці, художники, поети, священики… Ми радіємо, що в Росії знаходяться люди знакові притомні, які нас розуміють, не відкидають, вішаючи ярлики. А вже на своїй же території приймати й слухати інших не хочемо. Це дитсадкові речі. Не треба пхати сюди політику. Бандитів беззаперечно треба знищувати, а людей треба слухати. Війни не тривають вічно. Колись і наша закінчиться. Це наша кара й покута, але й вона завершиться.

УСЕ ЗЛО, ЯКЕ УКРАЇНЦЯМ ЗАПОДІЯЛИ В МИНУЛОМУ, Є В НАШИХ ГЕНАХ

- Як ви ставитеся до російськомовних українських письменників?

- А як ставитися до письменників, котрі пишуть французькою, італійською, польською? Це їхня мова. Мова письменника - більше, ніж слова та звуки. Це його духовний одяг. Я виражаю себе українською, бо не можу ніякою іншою викласти сокровенні думки. Російською не можу і не хочу їх передавати. Хоча мої книги перекладають і російською (вже сім), але перекладачі кажуть, що зміст передається, а дух, аромат тексту вивітрюється.

В Україні є прекрасні письменники, які пишуть російською. І яка різниця, де географічно є письменник, якщо він чудово пише? Література, мистецтво не мають географії. Як і гроші.

- У вас поки нема рефлексій на воєнну тематику - чому?

- Ні, вони є, але ще в роботі. А якщо чесно, я ще не маю до кінця сформованої рецепції того, що відбувається. Маю свій погляд на це, але...

- Який?

- Я це переживаю як хворобу народу, країни. Коли на тілі робиться нарив, нема спокою.

Організм - цілісна система. Тому мозок неспокійний, серце теж. Що робити з наривом? Звісно, лікувати. Це ми й робимо.

- Маєте якісь рецепти для видужання?

- Цей гнійник давно зрів. Усе зло, яке українцям заподіяли в минулому, є в наших генах. У нас нищили мову, культуру, вбивали еліту, морили голодом, землю забирали - найвищу цінність для українця! Відбиток цього є в кожному. І треба мати дуже потужний духовний імунітет, аби цього позбавитися. Ми до цих пір несемо якусь жертву за це, якусь плату.

Мусимо почати розуміти й цінувати найцінніші речі: свобода, незалежність, воля… Ми відкрили в собі це, й світ це у нас відкрив. Ми можемо витворити такі речі, як Майдан, можемо армію створити за кілька місяців, народити такий феномен як волонтерство. Це означає, що ми оживаємо, генетично відроджуємося. Тоді як Європа не готова до цих викликів, вона дуже квола, налякана, неповоротка.

ВОНИ - ЗАКОНСЕРВОВАНИЙ ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ

- Особисто вас зачепила війна - рідних, близьких, друзів?

- Так, чимало знайомих постраждало. З їхніх розповідей вражає, наскільки різні оцінки подій - від очевидців і, скажімо, від ЗМІ. Тому й кажу, що не маю остаточно сформованого сприйняття цієї ситуації. Де чорне, де біле?

Якщо люди воюють на одній території, з одними козацькими прізвищами, ідуть в атаку з одними хоругвами й благословляються священиками однієї православної віри, і кожен вважає, що він правий - це дуже непроста ситуація.

Якщо поглянути на Донбас - там земля вичерпана, всередині пустоти. Вона вихолощена, виснажена, а природа не терпить порожнечі. Там суцільна геопатогенна зона, природна і духовна. Тому й не дивно з людей, що там живуть… Вони представляють собою законсервований вчорашній день, що не хоче змінюватися. Ми демонструємо, що готові мінятися і прямувати до чогось світлого, а вони - демонструють, що не готові до цього.

Статистика каже, що 80% донбасівців не були за кордоном, а 68% навіть не хочуть цього. Це як черв'як, що сидить у хріні, і каже, що тут найкраще, бо він ніколи не пробував яблука.

Ще можна порівняти з циганськими таборами. Вони ж по всьому світі однакові - брудні, брутальні, кримінальні…Чому? Тому що їх мешканцям зручно в тому середовищі - як в Україні, так у Франції, так в Італії. Вони не хочуть бути цивілізованими. Це такий своєрідний внутрішній комфорт, ерзац свободи, незалежності.

ТИМ, ХТО ВИЇХАВ ІЗ ДОНБАСУ - ВЕЛИКА ШАНА, ВОНИ ЗРОБИЛИ ВАЖКИЙ ВИБІР

- Як ставитеся до українців, що лишаються на окупованих територіях?

- Маю до них безмежне співчуття. Когось тримають обставини, когось хворі батьки, домівки, земля…

Адже для українця рідна земля - це головне. Ми люди місця. Навіть десь у Канаді, Новій Зеландії, навіть коли вони багаті - а українці всюди заможні люди - вони живуть мріями про Україну. Вони серцем тут, українця важко зігнати з землі…

Хтось не може, хтось не хоче. Ті, хто виїхали - їм треба віддати велику шану, бо вони порвали з цим порочним колом. Інших варто по-людськи пожаліти. Бог кожному дає право вибирати. Вони вибрали.

- До Мукачевого теж переїхали люди зі сходу. Маєте знайомих серед переселенців?

- Моя дочка дуже близько зійшлася в товариських стосунках із сім'єю переселенців. У них був бізнес у Донецьку, а тут почали торгувати хенд-мейдом. Їм тут комфортно, але серцем вони там. Хоча вони зробили вибір, та душа роздвоїлася. Мені важко уявити себе в їхній шкурі. Це трагедія. Як сказав мудрець Андрій Ворон, найкраще квіти квітнуть і пахнуть там, де вони проросли, а не куди їх пересадили. Земля, що тебе народила, потребує тебе.

ВВАЖАТИ ЗАКАРПАТТЯ КРАЄМ СЕПАРАТИСТІВ - ДУРІСТЬ І НЕВІГЛАСТВО

- Про Закарпаття останнім часом часто говорять у зв'язку із сепаратизмом. Русини, угорці… Як ви це сприймаєте?

- Це манія. Ці речі викликані нашим географічним місцем у світі й історичним реаліями. І угорці, і чехи мають якусь ностальгію щодо Закарпаття. Подивіться, як вони розкішно видають альбоми про Підкарпаття за часів, коли ми були під ними… У мукачівському замку кілька років зберігалася угорська корона - в часи, коли Будапешт був під загрозою, а  потім - саме тут, на берегах Латориці, почалося найбільше повстання проти Габсбургів під проводом Ракоці.

А що стосується русинів - до початку ХХ ст. на цих землях не було самоназви "українець". Русини, руснаки, рутени, руські - це самоназва. Ми гілка українського народу. Можливо, найдавніша. Наша закарпатська мова - найдревніша мова України, так кажуть мовознавці, вивчаючи архаїзми.

- Вас ображає, коли про Закарпаття говорять як про непатріотичний край, сепаратистів, контрабандистів…

- Я це вважаю дурістю та невіглаством. Я Україну вивчив завдяки подорожам зі своїми книгами, мав змогу побачити, наскільки вона різна. Карпати, Гуцульщина, Волинь, Полісся, Наддніпрянщина, Слобожанщина… Навіть саме Закарпаття наскільки різне: лемки, бойки, гуцули, долиняни, румуни, угорці, словаки… Це треба сприймати як вінок, де кожна квітка - окраса. Приймати треба як благо, а не як ваду. Говорити, що закарпатці відрізняються… Від кого? Від киян? А подивіться на Київ. Там 80% людей розмовляють російською… А нас сприймають як сепаратистів і кажуть: ви мови не знаєте, ви не патріоти. Знову ж таки, прикметний факт, що останні три роки Шевченківська премія присуджувалася двом закарпатцям - Петрові Мідянці й мені. Найвища державна відзнака. Значить, наше слово потрібне Україні якоюсь мірою навіть більше, ніж "київське"…

ПУТІНУ НЕ МАЮ ЩО СКАЗАТИ, А ПОРОШЕНКУ СПІВЧУВАЮ

- Якби ви зустрілися з Путіним, що б йому сказали?

- По-перше, він не той чоловік, з яким би мені було цікаво поговорити. Він як співрозмовник закритий. Він говорить не те, що думає і робить не те, що думає. Це модель поведінки совка. І втілює в глобальних масштабах його філософію. Путін впізнав ту потребу в агресії у свого люмпена, яка дає йому снагу - й підживляє її. Адже останнє піднесення російського духу було у Другу світову, а від того часу - хаос і занепад. Вони генетичні агресори, завойовники. Нафта - це добре, вона дає ситість і тепло, але душу не живить і не гріє. Великоруська душа може насититися новими завоюваннями. Не знаю, що я міг би сказати Путіну, зате йому гарно сказав один мудрий росіянин: "Володимир Великий охрестив Русь, а Володимир Малий може поставити на ній хрест".

- А щодо Президента Порошенка - маєте для нього слова?

- Ми перекинулися словом на врученні Шевченківської премії. Сказав, що пам'ятає Мукачеве. Я теж пам'ятаю його - ще з часів "мукачівських виборів", із яких почався Майдан у 2004-му.

Президенту я би перш за все поспівчував. Людина, яка має все. І діти, і внуки його… Тонкий дипломат. Він відрізняється від інших політиків - усі вони десь себе дискредитували. А він якось умів обходити гострі кути за час своєї політичної кар'єри. Мене цікавило: а для чого це все йому? Прийти на війну, на розруху… Це якась відчайдушність, якась жертва… Те, що його сварять, це нормально. Українці ніколи не ставилися до гетьманів як до ікони - й до нього не ставляться. Звісно, не може народу подобатися Президент у цьому хаосі, в розрусі, у цьому бродінні. Так, це найкраще слово - те, що в нас зараз відбувається, це природне бродіння, яке має дати молоде вино. У державі стан поганий, але динаміка добра.

Не зріють швидко груші, тим більше на вербі…

- Тобто, ви не з тієї когорти, що критикує владу?

- Чому? У мене сотні питань до влади, сотні претензій! Але я відштовхуюся від іншого: князь не вирішить усіх проблем народу. Він - наше відображення. Ми народжуємо лідерів, а не вони нас. Лідер не може змінити нас самих. Те, як нас сприймає світ - це великою мірою його заслуга, з нами панькаються, дають поради, гроші…

Ізраїльтянин бере у руки зброю, захищає те каміння, той пісок, що є його землею, і не чекає, доки хтось дасть на це зброю і гроші, чи піде за нього воювати і створювати оази в пустелі

А судити… Давайте судити людей після того, як вони зробили свою справу.

Критикувати, знаєте, найпростіше. Обурюватися, повторювати: "Ну коли вже скінчиться ця війна, коли вже поборемо корупцію, коли запровадимо українську мову…"

Я не уявляю, що це говорить ізраїльтянин. Він бере у руки зброю, захищає те каміння, той пісок, що є його землею, і не чекає, доки хтось дасть на це зброю і гроші, чи піде за нього воювати і створювати оази в пустелі. Це якась внутрішня воля, відчайдушна потреба - долати ворогів і виклики часу. Нам би повчитися!

НАМ КОНЧЕ ТРЕБА СТАТИ ГОСПОДАРЯМИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ

- А як ви бачите наш розвиток?

- Я в цьому сенсі мрійник. Знаю, що через 5 років ми будемо жити в іншій країні. Є потуга, йде процесс відновлення, підросло нове покоління. Зримі зміни будуть через п'ять років, бо прийдуть інші люди, ті, що створили армію, волонтерський рух, рухають реформи, хочуть змін. Це вільна молодь, яка не буде замкнута на олігархічних механізмах. Не може бути так, щоб ці 20 сімей помінялися - й знищити їх теж не можна, світ нам не дасть, бо приватна власність свята - святіша за демократію. Але треба, щоб цей капітал почав працювати на українську державу. Цей механізм має запрацювати. А тоді з'являться неймовірні гроші. Україна має безмежні внутрішні ресурси, інтелектуальний капітал. І люди не бідні. Парадокс: українці не бідні, а країна бідна. От у й Китаї навпаки - країна багата, люди бідні. Це наш феномен: ми знаємо, як і де знайти гроші без жодної допомоги держави. А якщо вона ще почне допомагати!..

- Що має робити кожен, аби добре було всім?

- Те, що буде завтра, залежить від твого сьогодні. Роби найкраще те, що ти вмієш, роби чесно, відповідально, найкраще - і зрушення станеться по всій країні.

- Що побажали б українцям напередодні свят?

- Ставати господарями на своїй землі - у своєму дворі, на своїй вулиці, в селі і місті, в державі. Знаєте, в українців є багато чого. Ми боголюбна, тямуща і працьовита нація, можемо знайти себе будь-де в цьому світі. Але нам досі не вистачало внутрішньої самоорганізації, системності, ми не вміли жити на своїй землі й мати з неї користь, бути тут господарями. Я бажаю, аби цю рису ми надбали - стати господарями на своїй землі. Тоді прийде і мир, і добробут, і благодать. У мене є відчуття, що Бог нас любить, помагає. Усі знаки для цього є. То не просто випадкові дарунки в часі - Запорозька Січ, Сковорода, Шевченко і Гоголь, УПА, Майдани та волонтерство - значить, у нього є великі плани щодо нас. А нам лишається тільки ці дари вдячно приймати та з розумом застосовувати.

Тетяна Когутич, Мукачеве.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-