Олександр Ірванець, письменник, поет і перекладач
За деякі жарти «95 кварталу» в порядному товаристві б'ють в обличчя
Інтерв'ю 27.12.2015 20:30 15357
  •  
  •  
  •  

На інтерв'ю в Укрінформ один із засновників літературного угруповання «Бу-ба-бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада) письменник, поет і перекладач Олександр Ірванець прибіг у буквальному розумінні слова з порожньою чорною сумкою в руках і квитком до Маріуполя в кишені. За кілька днів до цього він повернувся з Хорватії, де представляв на книжкому ярмарку в місті Пула свій роман «Хвороба Лібенкрафта», який минулої осені вийшов у перекладі хорватською. У Маріуполі планувалися його виступи у літературному кафе, перед молоддю і бійцями АТО.

- Рік тому я був у Маріуполі з фільмом «Поводир» як автор сценарію, і тоді зайшлося, що я ще ж і якийсь письменник, от вони й запросили до них з літературним виступом, - поділився Ірванець. - Так сталося, що я вже тричі його відміняв, але я не люблю не дотримувати слова, тож мені треба повернути цей борг, або, як зараз люблять казати люди з психологічною освітою, «закрити гештальт», і вже до кінця року я буду вдома.

 Викуривши цигарку і проковтнувши каву, Ірванець показав мені на порожню сумку: «Мені перед потягом ще треба забігти у видавництво по книжки, тож давайте швиденько свої запитання!»

Я ГОТОВИЙ БУКВАЛЬНО ЗАРАЗ ПИСАТИ ПОЛІТИЧНУ САТИРУ НА 3-4 ЕФІРНІ ХВИЛИНИ

- Наше бурхливе політичне життя останнім часом дедалі більше набуває балаганно-бурлескних рис. Може, вам з «Бу-ба-бу» слід було б разом утнути щось політично-сатиричне?

 - Я хочу розділити ваше питання. Навесні виповнилося 30 років заснування «Бу-ба-бу»,  і у нас були виступи у Львові, і тут у Києві в «Арсеналі». А перед тим останній наш великий вечір був у Рівному у 2012 році. Тобто якщо ми схочемо, то зберемося. Але група «Бу-ба-бу» - це все ж таки трошки ширше поняття, хоча політичний контекст є у нашій творчості, Натомість політична сатирична поезія - це мій жанр, я його дуже люблю, я в ньому працював і зараз теж бачу для себе багато тем.

Але, по-перше, я ніколи ніде сам не просився, а запиту на мене немає, тож я зрідка пишу якісь такі коротенькі політичні фразки. Але мені зараз дуже подобається нова політична сатира - вона є, наприклад, у Фейсбук. Дуже гарним політично-сатиричним віршувальником я вважаю Юрка Космину, який був сценаристом Майкла Щура, а зараз я просто читаю його на сторінці у соцмережі. Прекрасна політична сатира є в есеях того самого Василя Рибнікова (журналіст, автор «Цензор. Нет». - ред.) 

Тобто вона має бути, але групу «Бу-ба-бу» до цього підшивати не треба - ми й раніше не були політичною групою.

 - Але з прикладу Росії ми знаємо, що політико-сатирічні поетичні проекти можуть бути не тільки популярними, а й комерційно успішними. Візьмімо, наприклад,  Орлушу або «Гражданин поэт». Чому в нас такого немає?

 - По-перше, давно сказано, що немає пророка у своїй Вітчизні: українці завжди вище цінують або чуже, або того, хто добився успіху на чужині.

 По-друге, навіть якщо брати російську політичну сатиру, то я, наприклад, дуже високо ціную «Гражданина поэта» - там дуже добрі обидва: і Биков (Дмитро Биков, автор пародійних віршів. - ред.) , і Єфремов (актор Михайло Єфремов, який їх читає. - ред.) А щодо Орлуші, то, як на мене,  в принципі, це така собі поезія, хоча, можливо, це ревнощі поета.

Я слідкую за сучасною російською поезією. На мою думку, у них непогані політичні речі пише дуже гарний поет Ігор Іртеньєв, ще мені подобається Тімур Кібіров, але той більш серйозний, сатири в нього менше.

А в моїй кар'єрі було майже два роки - 20 місяців, коли я читав  політичні віршики на «5 каналі» в програмі «5 копійок» і потім рік на ТВі у програмі «Альбертейнштейн». Потім ці проекти закривалися, а я сам не ходжу і не б'ю себе в груди: «Добрий день, я такий-то!»

Політичні події підкидають достатньо матеріалу для політсатири: і недавнє «Вали из моей страны!», і кидання склянками, а перед тим прем'єра поміж ноги брали

 - Ви чекаєте, коли вас запросять?

 - Я навіть не чекаю, повірте, я маю чим зайнятись! Я зараз, по-перше, перекладаю з польської драматургію, по-друге, пишу свій роман, по-третє, задумав п'єсу про Майдан і зараз її розписую. Подзвонять, запросять, запропонують, я обговорю умови і піду. Я готовий буквально ось зараз писати яку-небудь політичну сатиру на 3-4 ефірні хвилини. Політичні події підкидають багато матеріалу - і недавнє «Вали из моей страны!», і кидання склянками, а перед тим прем'єра поміж ноги брали. Тож є про що писати!

- Тобто ініціатива має бути ззовні?

 - Не обов'язково. Якщо мене щось зачепить, я просто по приколу якісь маленькі фразки можу запостити на своєму Фейсбуці. Якщо сильніше зачепить, я напишу більший вірш. А якщо закличуть, я погоджуся на добрих умовах.

 ЗАРАЗ БАГАТО «КУЛЬТУРНОЇ» ПРОДУКЦІЇ, ЯКА ПОКАЗУЄ ДУРНОГО ХОХЛА

 - А як ви оцінюєте рівень гумору «95 кварталу»?

 - Максимально низько!

 - Але ж вони у нас монополісти, а відтак законодавці гумористичної моди!

"Квартальці" працюють у культурному коді гомо совєтікуса. Непристойності - дуже багато

- Ну так це ж у нас такі смаки! Я їжджу на приміських маршрутках на Рівне, в них часто ставлять на диску їхні виступи. Це дуже дешево, там багато фекальних жартів, крім того, вони й далі відверто кепкують з української мови.

 У них зараз криза жанру - вони ж «билі русскімі, как все русскіє ребята», а після Революції Гідності їм треба кимось бути. Тепер вони висміюють Крим, який від'єднався, але, знову ж таки, роблять це на базі російської культури. От у них з'являється «Іосіф Кобзон», якого не пускають в Україну, і співає пісню «Поседели мои парики» на манер «Дорогие мои старики». Тобто вони працюють у культурному коді гомо совєтікуса - а чого від них ще чекати?

Крім того, Зеленський знімався в огидних фільмах з абсолютним українофобом Ярмольником, який заявляв, що буцімто бачив, як у Львові повісили негра.

Як на мене, «95 квартал» - це цілковито гидке явище. Поки Юлія Тимошенко була у в'язниці, вони сміялися з неї на сцені - за таке у порядному товаристві взагалі в обличчя б'ють! У них дуже багато непристойних, примітивних підлих жартів на тему української мови і культури. Особливо при Ющенку це було просто обов'язково! Або, приміром, сценічний «Ющенко» розказував, як не міг пройти на стадіон, довелось і вилізти на дах, «і весь футбол дивився на даху я». Ха-ха-ха, публіка угорала, а герой, який грав Януковича, запитував: «Вам прямо счас это надо?» І публіка лягала ще більше. А в залі ж сиділи ВІПи - політики, футболісти і теж сміялися, мовляв, «как прикольно, ребята».

 - А чому такому гумору немає альтернативи?

 - Вона, можливо, і є, але йдеться про затребуваність. З іншого боку, «95-й квартал» дуже агресивно себе пропагує - вони можуть записати багато дисків з виступами і дешево чи навіть безплатно їх розповсюдити. Тобто за цим стоїть велика менеджерська група, а подібної української групи, вочевидь, ще не сформовано.

Хоча навіть з російськомовних шоу є набагато дотепніші та інтелігентніші, приміром, «Велике прання». А «95 квартал» - це нижче плінтуса!

 - А ви бачили комедійний серіал «Останній москаль»?

 - Господи, я подивився тільки фрагменти в інтернеті - це ганебно! Це знову ж таки оте шароварництво - показати дурного хохла. На жаль, зараз є багато такої "культурної" продукції. Ну то що ж зробиш!

- А якої ви думки про інтернет-проект «Веселі яйця» Чекалкіна? 

 - Я Дмитра дуже шаную - він людина з хорошим смаком, от у нього якраз дотепні речі, але чомусь давно не дивлюсь їхніх нових випусків - якось мене відбило. Однак те, що він робив під час Помаранчевої революції, було гранично і дотепно, і гостро, хоча знову ж таки більшість переважно російською.

 - Тобто мова для вас має ключове значення?

 - Вона для мене дуже важлива, бо я, безперечно, патріот і безмежно люблю цю країну. Але є одне «але». Розумієте, я знову ж таки з гіркотою кажу, що довго не вірив, коли по телевізору всіма проклятий «Інтер» показував якийсь скетч із двомовними парами - він говорить українською, вона російською чи навпаки. Але потім я таких людей зустрічав у київському метро, справді! Дівчина розмовляє російською, а хлопець українською чи навпаки. Один раз бачив, коли батько з сином так розмовляли: син говорив українською, а батько відповідав російською, вони сперечалися про футбол, батько був скептик, а хлопчик навпаки, рвав за наших. Тобто, є таке явище, вони ж не грають для мене! Тому мова для мене важлива, але з отакою поправкою на реалії.

 - Як ви вважаєте, часи народних гуморесок у стилі Павла Глазового, рядки з яких свого часу могли цитувати чи не всі, вже минули безповоротно?

 - Глазовий, до речі, - це хороший глибокий автор, який нормально не прочитаний. Недавно Малкович видав, здається, два томи його творів. Це дуже класний чоловік, поза тим, що він написав купу таких народних гуморесок. Це ж у нього є оця гумореска про язик, коли продавщиця каже: «У меня есть мой язык, нащо мені мова?» А дід їй відповідає: «Отака сама біда в моєї корови: має, бідна, язика, та не має мови!». Тобто це дуже класно!

- Бачте, ви теж зараз цитуєте Глазового! А сатиричні твори кого з сучасників на злобу дня ми зараз можемо процитувати? 

- Я можу процитувати дуже багатьох сучасних поетів - це моя професія. Я читаю курс в Острозькій академії і там їм шпарю віршами по півпари.

А злоба дня - це ж не обов'язково має бути ха-ха-ха. Ось хоча б цей вірш (декламує):

 В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів Батьківщини
Потягнуться птахи, і голосна
Свистулька вітчизняної пташини
Озвучить ферми і фабричні стіни,
І грубий крій солдацького сукна,
І ще багато всякого лайна.
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фігню.

Це Жадан, і це теж сатира, але не така лінійна, як у Глазового. Кого вам ще процитувати і скільки?

У СИТУАЦІЇ ІЗ ЗАСЛАВСЬКОЮ Я АБСОЛЮТНО НА БОЦІ ЖАДАНА

 - Я читала на вашій сторінці в соцмережі, що ви збиралися промовчати, але таки висловитеся «на цю болючу тему Жадан і Заславська». Ви теж вважаєте, що ми мусимо налагоджувати діалог з тими, хто по той бік, хоча насправді хочеться плювати їм в очі. А, може, з огляду на їхнє ставлення до нас, краще й справді плювати?

 - Ні! Хоча мені самому від цього бридко, я ненавиджу цю думку, але я вважаю, що треба розмовляти.

Рано чи пізно ми приєднаємо і Крим, і Донбас назад до України, і отут постає питання - як ми собі це уявляємо? Якось треба буде з ними жити, і це пекельно важко

 - Про що?

 - Розумієте, треба просто розмовляти, бо якщо не спілкуватися, тоді що - брати кам'яні сокири і розбивати ворогам голови? Рано чи пізно ми приєднаємо і Крим, і Донбас назад до України, і отут постає питання, як ми собі це уявляємо? Вийдемо з вогнеметами і спалимо всіх тих, хто там живе? Ні, бо це наші люди, наші громадяни. Вони дурні, паскудні, негідні, вони зрадили нас, але сьогодні діють гуманістичні закони, і люди вже давно не їдять людей. Тож якось треба буде з ними жити, і це пекельно важко, я з вами згоден. Коли це станеться, якщо я ще буду при здоров'ї, то буду їздити виступати перед ними і щось їм розповідати.

Загалом генерально ми маємо ментально «забрати» їхніх дітей, щоб вони ще зі шкільної лави довідалися про українську культуру, що література, кіно, музика, естрада, театр -  все це є! І коли ми про це розкажемо дітям, і вони в це повірять, - все, вони наші! Але до цього ще трохи далеко!

 - А поки що вони знайомляться з творчістю Заславської...

- Я все-таки письменник і слідкую за тим, хто що пише. Взагалі про якусь поезію там, звичайно, не йдеться, але давайте подивимося на ці речі з іншого боку - це їхня еліта, тож це треба використовувати, треба брати в неї інтерв'ю, показувати, як вона примітивно говорить і мислить. Треба показувати це нашим людям, а згодом потрошку й до їхніх дійде: якщо в них така еліта, то який же тоді середній індивідум?

- Якщо далі йти за такою логікою, тоді треба запрошувати і Захарченка з Плотницьким та Моторолою. Чи ні?

- Захарченка і Моторолу мають запрошувати інші люди, а в якій формі вони це зроблять, їм самим вирішувати. А якщо йдеться про діячів культури -  чорт забирай, поставте там сто двадцять знаків оклику, я сам себе ніби змушую це казати, - але ми мусимо з ними говорити! Я сам би хотів так не думати, але іншого виходу я не бачу! Тому що або діалог є, або його немає, а якщо діалогу немає, то це війна, кам'яні сокири і потім зверху вогнеметом пройтись!

 - Тобто питання вибору співрозмовника для діалогу не стоїть? Адже його рівень визначає й рівень дискусії.

 - Я ж казав, що це мають бути представники культури. От у них такі представники культури, і з ними будемо розмовляти ми, представники нашої культури. Ось так. А політики мають говорити з політиками, бізнесмени з бізнесменами - всі мають говорити, навіть військові з військовими!

 - Соціальний психолог Олег Покальчук нещодавно в інтерв'ю Укрінформу висловив абсолютно протилежну думку - він переконаний, що неукраїнських людей не варто повертати в Україну, їх слід лишити в тих умовах, в яких вони є, а якщо хтось із них виявить бажання повернутися, то він спершу має довести свою громадянську кваліфікацію.

 - Я Олега дуже давно знаю і поважаю, він справді дуже мудрий і гарний чоловік, але тут є суперечність. Наприклад, у мене в Києві зараз більше третини друзів російськомовні. Серед них є етнічні росіяни, які стали нашими: вони хоча й не розмовляють українською, але це українська political nation. Тож і з тих неукраїнців на сході ще якусь маленьку часточку української political nation ми можемо нашкребти. Я вважаю, що саме тому з ними треба розмовляти.

Звісно, є люди, з якими не варто сперечатися, я згоден. Але дискусія - це ж не обов'язково суперечка, це можливість кожній стороні висловити свою точку зору. А інша сторона бере її до уваги або ні, сприймає чи критикує - оце сенс дискусії.

 Хтось, правда, писав, що почути Донбас було б гарно, якби він говорив щось розбірливе і зрозуміле. У Харкові якраз була спроба цієї дискусії, хоча я не думаю, що Донбас сказав щось розбірливе і зрозуміле. Але дискусія є!

- Тобто ви Жадана за його вчинок не засуджуєте?

- В жодному разі! Я абсолютно на його боці!

ІМЕНА ДРУЗІВ УКРАЇНИ Я Б КАРБУВАВ НА СТЕЛАХ ЗОЛОТИМИ ЛІТЕРАМИ

- Якби це вам доручили, як ви кажете, ментально «забрати» дітей з Донбасу, що б ви, як людина,  яка має і педагогічну освіту, їм сказали?

- Я вісім років працював вихователем групи продовженого дня і маю певний досвід. Однозначно їм треба говорити правду, але що значить говорити? Якби це було можливо, оптимально було б зробити так: зібрати їх невеликими групами по 10 чоловік і з ними читати і обговорювати гарні якісні літературні твори. Це була б найкраща агітація! Якби вони зрозуміли, якою гарною, доброю, цікавою є українська література, все, більше нічого не треба!

 - А українськими звичаями, побутом їх треба зацікавлювати?

 - А це все потягне!

 - Тобто, ви вважаєте, що культура первинна?

 - Безперечно! Як сказано у Святому Письмі, «Спочатку було слово», а слово - це культура.

 - А як ви тоді оцінюєте нашу культурну політику, зокрема, й Міністерства культури?

 - Жахливо оцінюю, а що тут скажеш! Але нагадайте мені, може, в промисловості у нас краще, ніж у культурі?  Отож! У нас скрізь однаково погано!

- То, може, треба підказати якийсь рецепт?

 - А хто я такий, щоб підказувати? Я рядовий маленький чоловік, письменник і громадянин. Я плачу податки, а є величезні структури, які думають над тим, як нам облаштувати Отєчество.

 - А твори недругів України, на вашу думку, треба забороняти?

 - Я проти будь-яких заборон і, звичайно, проти будь-яких заборонних списків. От зараз сядьте на метро, поїдьте на Петрівку, ви там купите «Майн кампф», я гарантую на 100 процентів! Ми забороняємо якогось артиста чи співака, але його записи є скрізь - ми живемо в добу інтернету, то про які заборони йдеться? Набираєш ім'я, і тобі викидає все!

 - А «білі списки» друзів України як ви оцінюєте?

 - Так друзів треба відзначати чи давати їм хоч якісь маленькі нагороди!

 - А ми не зробимо їм ведмежу послугу, адже це ніби їх видати ворогам?

 - Ну що значить видати? А що, будемо мовчати? Ахеджакова нас підтримала, а ми про це не будемо говорити, щоб не накликати на неї неприємностей, так? Гаразд, а без списку той ворог не бачить, що Ахеджакова виступила на підтримку України? Як на мене, має бути не просто список, має бути стела, де золотими літерами вписані імена тих, хто підтримав Україну!

 - А ваші російські друзі, з якими ви вчилися у Московському Літінституті, зараз здебільшого яку позицію займають?

 - Так сталося, що в мене іще задовго до цієї революції практично припинилися з ними стосунки, хоча серед моїх однокурсників є досить серйозні на сьогодні імена в російській літературі. З одним із них я сам порвав, бо він дуже погано повівся під час справи Pussy Riot. З іншим моїм товаришем з Петербурга я хоча й не листуюся, але стежу за його виступами в пресі, він ніби нічого антиукраїнського не бовкнув. А моя однокурсниця з Москви ходила на оці білолєнточні мітинги і написала мені, що їм уже приклеїли ярлик не ворогів народу, а як там у них - агентів впливу.

Тобто отакі три різні історії: до одного я зовсім не пишу, за другим слідкую і бачу, що все нормально, з третьою ми підтримуємо мінімальні стосунки: як ти, жива-здорова, все нормально? Два рази на рік списалися: з Новим роком і Христос Воскрес, а більше особливо нема про що писати. Тобто, коло спілкування змінюється.

 - А яке воно у вас зараз?

 - Їх багато різних. Насамперед я, звичайно, в контакті з друзями-письменниками. Андрухович, Жадан, Неборак, Сашко Бойченко (чернівецький письменник, літературний критик, перекладач. – ред.), якого недавно прооперували, Андрій Бондар - це одне коло. Крім того, в мене дружина - художниця, тож я мав би назвати кількох художників, але не буду вам прізвищами сипати.

Друге коло спілкування - це мої молодші друзі: співробітники Острозької академії, де я викладаю, деякі студенти, а більшість - колишні студенти. Багато моїх випускників приїхали до Києва, тут зачепилися, мають роботу, і ми з ними часто бачимося. Ну й третє коло - це отут за квартал «Купідон», і люди, які там бувають. Я теж практично щодня там якесь пиво випиваю і спілкуюся. Ну, в Рівному у мене своє середовище. Словом, багато.

 - В інтернеті я знайшла навіть пісню про вас із такими рядками: «Ірванець, ти схожий на людину з переходу, Ірванець, ти маєш надзвичайну вроду». Що тут для вас більший комплімент?

 - (Сміється). Нє, обидва компліменти! Це такий молодий поет на псевдо Юхим написав.

 По-перше, я ніколи й не був таким великим селебріті. Правда, коли я працював на «5 каналі», і була Помаранчева революція, я не міг пройти Майданом Незалежності, щоб не потиснути, як мінімум, сто рук. Тоді мене всі впізнавали і лізли ручкатися. Але, як казав Енді Уорхол, кожна нікчема має у житті свої 15 хвилин слави. Оце були мої 15 хвилин слави. Я не вмираю за тим, щоб мене впізнавали, навпаки, я люблю бути людиною з юрби.

 - І завершимо, давайте, як і почали, вашою творчістю. Про що ваш роман, над яким ви зараз працюєте?

 - Це дуже складно пояснити, бо, як і два мої перших романи «Рівне/Ровно» і «Хвороба Лібенкрафта», це альтернативна історія. Це мій жанр - більше поки що не буде розказувати.

 - А ви взагалі любите хеппі-енди?

- У мене у моїй великій прозі в обох романах фінали, я б так сказав, розмиті. Складне питання... Мабуть ні, тому що логіка життя не спонукає любити хеппі-енди.

 Надія Юрченко, Київ.

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-