Вікторія Трофіменко, режисер фільму "Брати"

Моя мова - притча, я - Мулла Насреддін і український казкар в одному флаконі

Інтерв'ю 17.10.2015 08:33

Молодий український режисер Вікторія Трофіменко швидко стала відомою завдяки своєму першому - і єдиному поки що - фільму "Брати. Остання сповідь", знятому за мотивами роману "Джмелиний мед" шведського письменника Торгні Ліндгрена. Ця яскрава стрічка побувала на понад двадцяти міжнародних фестивалях - сама Вікторія вже з ліку збилася, скільки їх насправді було - і стала першою українською стрічкою, яку відібрали водночас на три кінофестивалі класу "А" - в Індії, Китаї та Росії. "Брати" здобули шість міжнародних нагород, зокрема на 36-му Московському кінофестивалі приз кінокритиків та за найкращу жіночу роль.

24 вересня фільм Вікторії Трофіменко вийшов у національний прокат. Він здобув резонанс у пресі. Про нього пишуть і сперечаються, оскільки стрічка складна і неординарна. Сама ж режисерка, про яку кінокритики говорять як про дуже обдаровану особистість, з великим творчим потенціалом, вже працює над новим проектом, який, судячи з розмови з нею, принаймні, не поступиться успіхом першому.

Про наступний свій творчий крок у кіно - фільм з робочою назвою "Дауншифтінг" за романом Леоніда Андрєєва, можливість зняти в ньому світових зірок, несподівану реакцію на "Братів" у Москві, про сприйняття режисеркою ситуації в Україні, свої уподобання і смаки - в інтерв'ю Вікторії Трофіменко кореспонденту Укрінформу.

- Вікторіє, на прес-конференції з приводу виходу "Братів" в український прокат Ви розповіли, що реакція на фільм на Московському кінофестивалі була позитивна. А найнесподіваніше прозвучало те, що росіяни сприйняли Ваш фільм як алегорію стосунків наших країн.

- Так, у Росії цю історію сприйняли як алюзію відносин України і Росії. Про це весь час ішлося в пресі. Я пояснювала, що насправді фільм задумувався ще 2008 року, що літературна основа - шведська книга, що це просто збіг.

А вони все одно питали, як я могла передбачити таку ситуацію - що зараз точиться війна між двома братами. Вони виходили із сльозами із залу, і вибачалися, і дякували, що ми показали в цьому фільмі єдиний можливий вихід - людяність. А ми говорили про те, що вихід залежить від кожного з нас...

Журналісти теж плакали після інтерв'ю. Казали: "Извините нас". І все. Це було дивно, неочікувано. Навіть канал ОРТ прислав до нас журналістів, які говорили: "Мы родились в Украине". А я казала: "А я родилась в России". Я дійсно народилася в Новосибірську, а коли мені був рік, батьки повернулися на історичну батьківщину.

Тобто вони намагалися створити для нас комфортні умови. І ті, хто з нами спілкувався, були дійсно щирі. Це було для нас справді несподівано.

І ще цікавий факт. Так званий логлайн до фільму - анотацію, про що кіно - я писала сама: що це історія братів, які з дитинства все ділять на двох: маму, кохану, дитину. А росіяни додали ще одне речення, якого у мене не було: "И они не думают о том, что они и одну смерть могут разделить на двоих"...

Так вони висловили те, що не могли сказати вголос - бо боялися. Відбувся якийсь інформаційний прорив: вони насмілилися сказати те, про що не можна говорити. Це було дуже важливо! Так що я думаю, що ми зробили правильний крок, поїхавши в Москву. Ми, принаймні, спробували зробити щось для діалогу. Це краще, ніж бездіяльність.

- Показово, що фільм здобув два призи у Москві! Що він побував у багатьох країнах світу. І його помітили, на нього відгукнулися. Були схвальні рецензії. Але його сприйняли по-різному, бо тема неоднозначна і він насправді складний для сприйняття.

- Фільм, справді, сприймали по-різному. Але важливо, що він резонує на всіх рівнях. Була загальна тенденція - впізнавання ситуації, тому що, я переконана, він - про загальнолюдське.

Мене вразило, що у Швеції хтось сказав, що я маю екранізувати всього Торгні Ліндгреда, а міністр культури і демократії була переконана, що фільм повертає найтемнішу сторону Інгмара Бергмана.

У Росії до нас підійшла пара літнього віку і сказала, що "это настоящее европейское кино, у нас давно такое не снимают и не скоро снимут".

В Івано-Франківську жінка зраділа, що це шведський автор, а не український. "Ми думали, що ми одні такі виродки - весь час сваримося. Виявляється, не ми одні. Може, як люди подивляться, то у нас щось зміниться", - сказала вона.

- Чи були якісь зустрічі з відомими російськими кінематографістами під час Московського фестивалю або якісь контакти з ними деінде? Як розцінювати позицію російської інтелігенції, яка в масі своїй мовчить?

- Ні, в мене не було жодних персональних зустрічей з російськими колегами. Та і особливих контактів там з митцями не маю - якщо говорити про якісь дружні, а не так звані "шапочні" контакти. Хоча є декілька російських кінематографістів, яких я особисто поважаю і з якими підтримую зв'язок у Фейсбуці. Це гарні, розумні люди, вони все розуміють.

Щодо дивної позиції декотрих митців, то у них, мабуть, своя мотивація. Це їх право вибору, з цим вибором їм жити... Але у нас відмінна від їхньої ситуація.

Це якби, наприклад, тварини в Кубинському зоопарку, де відкрита заповідна територія, а відвідувачі їздять в автобусах-клітках, щоб подивитися на них, спробували б філософствувати на тему, а чому тварини в Московському зоопарку, що сидять у клітці, мислять інакше. Як же ці, другі, зрадили саму суть тварини, дике існування? І як цим, кубинським, ставитись до московських? Ну як? Це як данність. Ми - тут, вони - там. Вони - залежні.

- У Вас справді парадоксальні порівняння. Але дуже образні і наочні. Браво. Але Вам не подобається говорити про політику?

- Я намагаюся не занурюватися у політику. Бо я занадто емоційна людина. Дуже тяжко в цьому жити. І вже просто важко все це в себе вмістити. Мене нудить і від російських політиків, і, чесно кажучи, від наших. Я вважаю, що питання війни не таке однозначне, як нам намагаються це нав'язати. Просто за Станіславським: "не верю" ні одним, ні іншим. Я вважаю, що війна не кінчається, бо її просто умисно підтримують. Навіщо? Тільки не треба казати, що Путін - "исчадие ада", а ми - янголи "во плоти". З Путіним все давно ясно, там взагалі немає про що говорити. Знову ж таки, тирана роблять ті, хто мовчить і погоджується. Але це їхня біда, вони без нас розберуться. А от чому в мене сумніви з приводу наших політиків і політики? Це питання мене більше хвилює...

- Відомий кінокритик Олег Вергеліс у своїй статті, присвяченій "Братам", зазначив, що їм доводиться ділити не тільки матір і кохану, а й Час і Пам'ять. Якщо спроектувати це на відносини між Україною і Росією, то, справді, "їм" нас "відділити" складно, тим більше, що Час і Пам'ять так довго були "ніби спільні і ніби на двох". Вам цікаво досліджувати душу людини, її психологію. Вам не цікаво було б дослідити цю тему, яка, власне, й зумовила нинішню ситуацію в Україні?..

- Ні, я не планую досліджувати цю тему, принаймні публічно чи у творчості. Хоча психологія мене, звісно, цікавить. Але говорити про цю війну я не готова взагалі. Я вважаю, що Майдан і досі триває і зараз на території України розігрується світова політична карта. Просто шахова дошка - на нашій території і гинуть чомусь наші люди. Питання: чому? Я вже якось говорила, що вважаю: цей план був вигаданий дуже розумною і холоднокровною людиною, тонким психологом, ще починаючи з Майдану. Просто у цієї людини - якої, сама не знаю, але її присутність відчувається в подіях, що розгорталися і розгортаються, - весь час є відчуття плану подій. Може, це група людей? Якийсь мозковий центр? Це лише мої здогадки. Але я так відчуваю, спостерігаючи те, що відбувається. Якщо говорити кіношною мовою, "ісходящій рєквізіт" для цього - люди. І це - страшно. Тобто це такий масштаб мислення, де граються у геополітику і не зважають на життя людей.

- Ну от, Ви ж казали, що не плануєте досліджувати цю тему. Але Ваші міркування - це вже сюжет можливого майбутнього проекту... Утім, я до чого вела. Є режисери, які намагаються бути на вістрі подій. Для них важливі гарячі теми. Скажімо, той же Сергій Лозниця перервав свої зйомки і приїхав знімати Майдан. Наше суспільство цим живе. Це цікаво світові - що ж насправді відбувається.

- Мені ні, це - фактаж, фіксація, документ, звідки, власне, і пішло слово документалістика. Мені цікаво мистецтво як таке. Тобто я схильна говорити алегоричною мовою. Притча - моя мова. Я - такий собі Мулла Насреддін і український казкар в одному флаконі.

- Ви розповідали про наступний проект - за Леонідом Андрєєвим "Дневник сатаны". Чому Вас зацікавив саме цей твір?

- Так, сценарій фільму буде за мотивами роману Леоніда Андрєєва. Я написала драфт, робоча назва фільму - "Дауншифтінг". Він про те, як двоє заможних чоловіків їдуть з Англії до Індії покращити карму. Я працюю у співавторстві з Романом Горбиком - молодим українським драматургом, який живе у Стокгольмі. Зараз ми на етапі пошуку копродюсерів, у процесі роботи над матеріалом, бо це тільки перший драфт, він вимагає більшої доробки. Фільм буде англійською мовою. Я планую десять відсотків його знімати у Великобританії, решту - в Індії.

Дуже хочеться прискорити процес, тому що мушу увесь огром цих думок і переживань, який накопичився в мені, із себе випустити. Матеріал цікавий - бо чіпляє, бо актуальний, бо це алегорія на те, що відбувається у світі. Це - про відповідальність людини в її виборі, про релігійну маніпуляцію. На цьому я трохи менше наголошую, ніж є у Андрєєва, але по суті - фільм про це. Про лицемірство, про страхи. Про наші помилки. Про людей. Це хвилює моїх героїв. Вони через це самі проходять. Це таке перепрочитання Фауста.

- Чому плануєте знімати саме у Великобританії та Індії?

- Тому що умисно писала в стилістиці індійських авторів. Я говорю про індійську літературу, не про кіно. Вони суттєво відрізняються. Тому що це буде містичний реалізм. Тому що закохалася в кінематографічність Індії. Тому що те, що нам здається нереальним, там відбувається досить часто. Тому що захотіла себе відпустити - я кажу про фантазію. Хоча у сюжеті дуже тісно переплетені реальні події і вигадка. Тому що мені цікаво поєднувати непоєднуване. Це така собі алхімія, в цьому і полягає творчість. І мені самій цікаво, що з того вийде.

Мені цікаво зняти цю історію там, розказати її там, але візуально - європейською мовою. Попрацювати з тими акторами, в тому середовищі. Тобто це - цікавий виклик і собі. Не побоятися говорити про важливе, особливо про те, що прийнято визначати сталими формами і забобонно не торкатися їх. Про те, на що заплющують очі. Ми вигадали якесь досконале зло, якого боїмося, але не помічаємо того, як людство впало вже нижче, стало гіршим. Нічого святого. Як у Висоцького: "И ни церковь, и ни кабак, ничего не свято..." Тема буде: спокуса.

- Ви насправді заінтригували. І дуже цікаво це подивитися. Тому що, з усього видно, задум - масштабний. Чи вже можна говорити про якісь - хай приблизні - терміни? Про якісь труднощі?

- Щодо термінів, то я собі загадала 2017 рік випуску. А там - як зірки ляжуть. Щодо труднощів... Я сказала, що цей проект - це такий собі виклик. І я впевнена, що будуть труднощі.

Скажімо, європейцям звичніше і прийнятніше, щоб ми не лізли, так би мовити, "не в своє корито" і знімали тільки про Україну. Директор Каннського фестивалю, наприклад, сказав, що їх засмучує, коли африканський режисер подає сценарій англійською мовою про Європу. Але ти народжуєшся, щоб творити, а не догоджати чиємусь уявленню про те, як ти маєш це робити або якою має бути творчість.

Так що я не орієнтуюся на нагороди і не засмучусь, якщо не отримаю Пальмову гілку. Я зніму так, як відчуваю, і те, що відчуваю, що маю зняти. Мені важко змиритися з тим, щоб знімати під вимоги Пальмової гілки, згідно кон'юнктури, аби лише поставити трофей на полицю.

- Чи будуть у Вашій команді українці? Чи подасте заявку до Держкіно на пітчінг, щоб фільм профінансували як копродукцію? Україна зацікавлена мати такого цікавого режисера як свого представника у світі кінематографа. Ви ж не збираєтеся з нами "розлучатися"?

- В Україні он знову збираються підтримувати національний кінематограф, і як критерій для підтримки значаться українські і європейські цінності. Не авангард або якість історії на передньому плані, а спільна історія і цінності України і Європи. Це ніби й правильно. Але чи не йдеться про політику в мистецтві? А тільки-но з'являється політика в мистецтві, це вже має свою конкретну назву - пропаганда.

Тож я не впевнена, що є сенс подавати цей проект на пітчинг. За такими критеріями він, мабуть, не набере жодного бала. Маю великі сумніви. Мабуть, доведеться шукати фінансування в світі. Ну що ж, ніхто й не казав, що буде легко...

- Вікторіє, Ви дуже вдало дебютували з "Братами" - фактично після п'яти років тяжкої праці. З наступним проектом у Вас теж усе вийде. Зрештою, Ви не були б режисером, не маючи характеру. Ви й самі це знаєте... У "Братах" Ви відкрили нам нових вітчизняних зірок. У наступному фільмі плануєте знімати українських акторів? Чи, може, якусь закордонну зірку?

- Щодо акторів, то я стою перед вибором. Там насправді є що запропонувати зіркам. Характери такі, що й Леонардо Ді Капріо не соромно запропонувати. За таку роль кожен актор поборовся би. Та одночасно, як і в "Братах", хочеться довіри до незнаного. Тобто я думаю про абсолютно нових людей, про те, щоб підняти когось "з нуля", знайти діамант у нетрях. Ще вагаюся.

- Фільм "Брати" був на багатьох фестивалях. Атмосфера фестивалів, нові контакти - це важливо для людини Вашої професії?

- Так, але інколи від цього втомлюєшся. Приходить час, коли розумієш, що варто сфокусуватися на роботі. Тим більше, що я - інтроверт і соціопат, мені потрібен час на видих перед наступним ривком.

- Де Ви живете, Вікторіє? Маю на увазі - географічно.

- На це запитання відповідь очевидна. Я живу там, де знімаю. Зараз я живу у Києві.

- Які речі Вам взагалі цікаві у житті? Ви любите читати?

- Читаю багато книжок одночасно, така погана звичка, буксьорфінг... Зараз у мене в рідері початий Салман Рушді, "Уроки" Тарковського. Нещодавно прочитала Жозе Сарамаго "Євангеліє від Ісуса". Сподобалося. Зараз читаю багато літератури за темою "Дауншифтінгу".

Я люблю мандрувати. Подобається Франція. Азія мені дуже цікава. Я взагалі люблю дорогу, мені до вподоби сам процес. Хоча я досить "теплична", автостопом так ніколи і не їздила, чомусь боюся.

Я не дуже великий любитель театру, скажімо, але деякі постановки і напрямки мені цікаві. Останнє, що дивилася, - "Едіт Піаф" у театрі Франка.

- А, наприклад, самій щось приготувати?

- Я люблю, коли смачно. Але це може бути якась витончена авторська кухня або просто оселедець з цибулею і картоплею чи борщ. Я не роблю з їжі культу.

Я Вам скажу, що найбільше люблю. Я люблю бути разом з донькою. Просто бути з нею. Люблю дивитися на неї. Слухати, як вона щось аналізує. Тримати її за руку. Гуляти з нею парком. Потрапляти з нею в пригоди. Бачити її терплячість до мене. Збирати з нею гриби і сидіти по півгодини біля кожного гриба - гуглити, чи він їстівний, порівнюючи картинки і гриб. Тікати з нею від корів у горах, боятися ведмедів, збирати суницю. Їздити з нею різними країнами, сміятися з різних ситуацій, відкривати разом щось нове...

Читати їй книжки. Споглядати з нею світ. Вона - в потенціалі, у рази розумніша і крутіша за мене. Ми - різні і однакові водночас. Мені з нею цікаво.

- Що є для Вас святом? А що - предметом повсякчасних клопотів?

- Про свята навіть не знаю, що й сказати. Я й день народження свій не святкую, не цікаво, не вмію. Мені кожен день цікавий по-своєму. А побут мені важко дається. Тобто я не фанат-акуратист, що носиться з ганчіркою. Це не про мене. Але люблю, коли чисто.

Я маю звичайне життя. Живу, як усі люди. Повсякчас думаю про роботу. Живу в ідейному просторі. Просто весь час думаю про те, над чим працюю, про що пишу. Народжується купа нових ідей, і я це дуже люблю. Раз - і класна ідея, на рівному місці. Починаєш над нею працювати... Погано, що не все доводжу до кінця. Але коли доводжу, то - рада.

Коли треба відійти від стресу - малюю. Як Черчилль. Мені це допомагає. Мені потрібен час на усамітнення. Я не можу весь час бути на публіці. Це я сприймаю швидше як роботу, як необхідність. Тобто піти на якусь тусовку, щоб розслабитися, - це не про мене. Останнім часом я із задоволенням мовчу і слухаю.

Я - людина крайнощів. То в затворі і усамітненні. То безоглядно кудись занурююсь - в інше, не знайоме мені середовище, не знайоме географічно, етнічно - і насичуюсь людськими історіями. Сама потрапляю в смішні пригоди, які, впевнена, трапляються тільки зі мною.

- Це цікаво. Які, наприклад?

- Сідаю не на той потяг - і це з'ясовується вже після приїзду, вночі, коли ніяк не можемо зустрітися в одній точці з відправленим готелем таксі. Виявляється, що ми в різних містах, бо я приїхала не в те місто, хоча була впевнена, що я там, де треба. Бувало й таке, що виходжу за водою і шоколадом із потяга на зупинці, повертаюся - а його вже немає. А я з дитиною в іншій країні, речі поїхали далі. Добре що вийшла з малою і документами.

Багато чого смішного трапляється. Але я це люблю - це мене насичує. Моя донька каже: "Мамо, я знаю тільки одну людину, з якою може трапитися все, що завгодно, це - ти".

Зустрічаю нових людей, саме моїх, особливих, наче з минулої інкарнації. Це звичайні незвичайні люди. Різних професій, різних національностей, просто люди. По-людськи закохуюся в них, а тоді знов, мов у мушлю, ховаюся.

А взагалі я - мама. Тож у мене болить голова про вивчені чи невивчені уроки, про те, чим годувати дитину, про звичайні побутові речі.

- Я щиро бажаю Вам і Вашій доньці здоров'я, успіхів. Ми чекатимемо Ваш новий фільм. Дуже хотілося б побувати на прем'єрі. Дякую Вам за розмову.

Валентина Пащенко

Фото зі сторінок Фейсбуку: Брати. Остання сповідь, Victoria Trofimenko, кадри з фільму.