Андрій Курков, письменник

На Донбас має повернутися національна інтелектуальна еліта

12.10.2015 17:55

Андрій Курков – чи не найпопулярніший сучасний український письменник у світі, його книжки перекладені понад 30-ма мовами. Він і сам знає мови, завдяки цьому, а також своїй мобільності й енергійності, вільно пересувається світом, комунікуючи з відомими письменниками та культурними діячами.

Завдяки йому світ більше знає про Україну: Курков часто виступає на західному телебаченні, у відомих виданнях, коментуючи події нашої країни.

Його думки про те, за яких умов на Донбасі можуть відбутися вибори й реінтеграція в Україну; чому російські письменники не виступають проти війни з Україною, розв'язаної Путіним; про народження української батальної літератури; враження від нещодавнього, резонансного літературного фестивалю в Одесі – в інтерв'ю письменника кореспонденту Укрінформу.

Одесити самі були вражені, як багато їх приходило на літературні зустрічі

– Андрію, Ви повернулися нещодавно з першого Міжнародного літературного фестивалю в Одесі. Там були, зокрема, російські письменники. Розкажіть, будь ласка, що було найцікавішим.

– Звичайно, більшість зустрічей стосувалися літератури і представлення іноземної літератури в Україні. Що цікаво – й самі одесити були цим вражені – скільки їх приходило на літературні зустрічі! Ніхто цього не очікував. А одним з найцікавіших, на мою думку, був діалог Сергія Жадана і Михайла Шишкіна, що стосувався і сучасної Росії, й сучасної України. На фестивалі, звичайно, йшлося про можливість діалогу під час конфлікту й таке інше. Бо суто літературним форум під час війни не може бути апріорі.

– На прес-конференції в Києві президент Міжнародного ПЕН-клубу, канадський письменник Джон Сол сказав, що фестиваль в Одесі – це дуже важлива заявка, зокрема, він мав показати, "як може лунати мова, не просякнута пропагандою". Чи справді на фестивалі не було пропаганди?

– Не було. Ніхто нікого ні до чого не закликав і не намагався переконати. Скажімо, розмова Жадана і Шишкіна є на You Tube. Кожен може подивитися її й послухати. Це цікаво.

Маю сказати, що на зустрічах із Жаданом і на виступі його групи "Собаки в космосі" взагалі було найбільше людей. І там лунала – й на поетичному вечорі, і в текстах пісень – донбаська тематика, тобто соціальна тематика. Так що, в будь-якому разі, це або феномен Жадана, або люди справді йдуть за актуальною поезією, за актуальними текстами.

Ну, і також була дуже гарна зустріч з поетами і письменниками Одеси. Їх було півтора десятки. Я не на всіх заходах був, але цей просто не міг оминути. Там було два покоління. Старше під керівництвом Фелікса Кохріхта, серед яких найвідоміші Костянтин Ільницький, Ольга Ільницька, Наіль Муратов. І дуже активна молода група, що поєднувала надзвичайно цікаві перформенси і хепенінги з літературними зустрічами у різних місцях Одеси.

Так що, можна говорити про те, що перший літературний фестиваль в Одесі пройшов успішно?

– Він пройшов просто на ура! Задоволені всі.

– Чи Ви мали нагоду зустрічатися з новим керівником області Міхеїлом Саакашвілі? І чи в самому місті відчувається присутність нової команди?

– Саакашвілі не було в країні, він тоді був у Америці. Так що з одеськими політиками я не зустрічався. А люди, які приходили на літературні заходи, розповідали, що присутність нових політиків відчувалася у тому, що Одеса підготувалася до цього літнього сезону набагато краще, ніж до попереднього. Нова команда робить усе, щоб Одеська область перейняла на себе колишніх кримських відпочивальників і туристів. Люди цим задоволені.

- Що Ви озвучували на літературних читаннях в Одесі?

– Десь я читаю уривки з невиданого роману, десь читаю "Львівську гастроль Джимі Хендрікса". Я читаю різні речі, бо у мене в різних країнах виходять різні книжки. Наприклад, в Італії я зараз представляв перший том трилогії "Географія одиночного пострілу", який вийшов вперше в Україні 2002 року і тільки зараз з'явився італійською.

– Які ще є свіжі переклади Ваших творів?

– "Щоденник Майдану" у серпні вийшов японською. "Приятель небіжчика" вийшов мовою фарсі в Ірані. У вересні вийшов третій том трилогії "Географія одиночного пострілу" німецькою мовою.

– Ви скрізь встигаєте на презентації?

– Не скрізь, на всі презентації я не можу встигнути. Але в Японії був. У Південній Африці зі "Щоденником Майдану" був. В Італії також зараз був. У жовтні-листопаді поїду до Австрії й Німеччини, де вийшов третій том трилогії.

В Україні народжується цілий пласт батальної літератури

– Андію, Ви вважаєте, що в Україні народжується нова література, і за кілька років у нас буде цілий пласт творів на військову тематику. А Сол сказав, що письменники в часи війни природно переходять до чорної комедії. Це відчувалося по українських письменниках на тому ж фестивалі?

– Якщо не брати Жадана, то це не відчувалося, тому що в творах, які читали, скажімо, одеські письменники, військової тематики не було. Але цей пласт вже пишеться, вже є видані твори. І я не думаю, що в українському варіанті він перейде у чорну комедію, бо це не наша традиція. Це буде драма, мейнстрім. Це може бути пригодницька військова література. Скажімо, це вже практично втілюється на телебаченні – у запланованих телесеріалах. Але чорна комедія – скоріше ознака стабільного інтелектуального суспільства. А у нас воно зовсім не стабільне, і не зовсім інтелектуальне.

– Ви самі, Андрію, – сценарист. Вам пропонували зараз писати сценарії до актуальних телесеріалів?

– Я не беру в цьому участі. Останнім часом пишу тільки книжки, і не хочу писати сценарії. До того ж зараз є достатньо молодих сценаристів і письменників, які цим займаються.

– А що, на Вашу думку, відбувається з російськими письменниками, діячами культури? Чому вони масово мовчать про війну, яку веде проти нас Росія? Ви спілкуєтеся з російськими колегами?

– Тих, хто не мовчать, або виживають з країни, або роблять ворогами народу. Більшість письменників, – які у нас не відомі і, я сподіваюсь, не будуть відомі, – підтримують владу, тому що вона їх створила, вона їх проплачує грантами і друкує їхні книжки. А є письменники, – які відомі, і їхні слова мають вагу, – але вони бояться. Або, скажімо, ховають свою позицію за підтекстами – як Тетяна Толстая, Олександр Кабаков та інші. Але вони немовби зникли, тому що для них ситуація така: куди не підеш – скрізь програєш. І вони розуміють, що повертаються часи цензури, як при радянській владі, і що можна легко втратити не гроші, не фізичну незалежність, а свій статус письменника.

– У розмовах з вами вони щось говорять щиро?

– Ні. Люди зі статусом або мовчать, або напряму кажуть, що їм все це не подобається, але вони не будуть дискутувати.

Вибори на Донбасі не мають сенсу, доки там не запрацюють українські політичні сили

– Ви часто виступаєте у ролі, так би мовити, просвітника, розповідаєте Заходу – на телебаченні, в періодиці – про події в Україні. Ви багато їздите світом. Якою світ бачить Україну? І чи бачить нарешті?

– Картинка України у світі є, але вона різна. Скажімо, якщо в Польщі нас бачать дуже об'єктивно і все розуміють, то в Німеччині за останній рік навчилися бачити, але розуміють не всі. У них є образ країни, де завжди все кипить, і серед звичайного люду існує думка, що Україна ніяк не може сама вирішити, куди їй рухатися. Тобто ми для них – якась некерована країна, з неавторитетними політиками і з корупцією, яку ще не побороли.

Але, з іншого боку, до українців як до народу ставлення покращилося дуже сильно. І навіть у Південній Африці, коли я проходив паспортний контроль, чорношкірий офіцер подивився на мене і сказав українською кілька слів. Він сказав, що спеціально вивчив їх на випадок, якщо будуть українці, тому що бачить, як Україна бореться за свою незалежність.

– Як приємно чути такі речі... А проте, Ви були на Донбасі, знаєте його специфіку, аналізуєте ситуацію. На Вашу думку, у світлі паризьких рішень "нормандської четвірки", який має бути сценарій вирішення конфлікту? В плані реінтеграції Донбасу, в контексті майбутніх виборів. Як ми там будемо встановлювати владу, якщо вони мають "свою"? Як по-людськи там має все відбутися?

– По-людськи? По-людськи звідти треба вивезти всю зброю. І туди повинна повернутися інтелектуальна еліта Донбасу, яка поїхала до Києва, до Львова, до Вінниці і так далі. Вони повинні отримати всі свої права. І право на голос та на думку. Й повинні розпочати на Донбасі внутрішній діалог, на який постійно запрошувати людей з інших регіонів.

Тому що зараз там еліти немає – ані інтелектуальної, ані політичної, ані економічної. Там псевдопролетарська революція, коли скрізь господарює людина зі зброєю – хтось забрав собі магазин, хтось машину у сусіда, хтось іще щось. І не хочуть за це відповідати. Ми зараз маємо махновську територію, де люди скоїли десятки тисяч злочинів, і для них повернення попередньої влади означає, що треба буде за злочини відповідати.

– Тобто, ці люди мають сісти в тюрму.

– Вони можуть переїжджати до Росії, вони можуть іти здаватися українській владі і вимагати чесного суду. Іншого варіанту немає.

– А щодо майбутніх виборів. Президент заявляє, що вибори на окупованих частинах Донеччини і Луганщини необхідні для політичного врегулювання ситуації, для відновлення її територіальної цілісності. Але вони мають пройти за українськими законами. А якщо місцевий люд на Донбасі буде відстоювати теперішню свою владу – сепаратистську?

– По-перше, сепаратистів просто не мають права вважати владою. По-друге, вибори, в яких братимуть участь тільки партії сепаратистів, не мають жодного сенсу. Там повинні бути ті ж самі партії, які беруть участь скрізь, – національні партії. І тоді можна буде говорити про результати цих виборів, навіть якщо проросійські сили там одержать перемогу. Але доки там не будуть нормально працювати інші політичні сили, говорити про вибори і їх результати, на мою думку, немає сенсу.

Я думаю, кожен громадянин на Донбасі приймає рішення сам, що робити. В принципі діалог потрібен. З плотницькими і захарченками такого діалогу я не проводив би. Але якщо питання про те, щоб зупинити вогонь чи звільнити наших полонених, то треба говорити будь з ким.

– Чи Ви вірите, що ми повернемо Донбас і Крим? І коли це може бути?

– Щодо Криму, там ситуація насправді легша, тому що санкції не будуть зняті, доки він не повернеться. А точніше, доки після довгих перемовин Росія погодиться його оголосити формально незалежним – під напівпротекторатом Росії і напівюрисдикцією України. Тобто, він офіційно не буде ані українським, ані російським. І цей процес може тривати 20-30-40 років. Скоріше за все, він вирішиться після того, як піде Путін. За його часу цього не станеться.

А от щодо Донбасу ситуація інша. Тут треба працювати над ментальністю людей, адже ніхто досі не займався боротьбою з радянською ментальністю. Ніхто там не проводив ніяких культурних заходів. Ніхто не включав Донбас, як і Крим, у спільний загальний український культурний простір. Про це зараз багато говорять, але цим не займаються. Якщо цим не займатися вже зараз, то ситуація там залишиться такою, як була. Якщо почати займатися, то поступово, за 10-15 років, можна змінити ситуацію і настрої людей. Можна пробудити в них більше ентузіазму і більше віри у свої власні сили, а не в колективні сили, якими керують іззовні.

– Останнім часом – як часто Ви бували на Донбасі? І чи люди там приходять на виступи?

– Цього року я двічі був у зоні АТО. Раніше їздив практично кожного року. Зрозуміло, що якщо виступаю в університеті, то студенти сидять, бо їм сказали. Якщо виступ у школі, то це те ж саме. Якщо в бібліотеці, то приходить активна меншина, яка завжди ходить у бібліотеку. Якщо у книгарні, то там досить небагато людей. Це ті, які читають і які не впливають на загальний настрій регіону.

– Яка чесна відповідь. А проте такі поїздки потрібні. Хтось зацікавиться, і прочитає, і порадить ще комусь.

– Звичайно, потрібні.

– Чи Ви вірите, що ситуація з реформами, які пробуксовують, має прямий вплив на вирішення конфлікту на Сході України? Адже вона насправді гальмує всі політичні процеси.

– Вона має опосередкований вплив у тому сенсі, що відсутність чи нерішучість реформ дає можливість сепаратистам практично продовжувати свою пропаганду – що тут нічого не змінюється на краще, що мова йде просто про міжкланову війну олігархів, що вони з Донбасу своїх олігархів викинули і правильно зробили... Так що прямого впливу немає, а опосередкований – дуже сильний.

Заборона російських книжок і фільмів – наш спосіб боротися з пропагандою

– Щодо ситуації з культурою. Зокрема, як, на Вашу думку, усе-таки відділити її від держави? Принаймні, щоб держава фінансувала обслуговування її заходів окремо – і це було окремим рядком у бюджеті. І хто мав би розпоряджатися коштами на розвиток власне культури? І щоб це було прозоро.

- Є так звана традиційна культура, яка завжди підтримувалася і буде підтримуватися державою. Це театри, музеї, заповідники, архіви, бібліотеки і так далі. І, в принципі, для керування цим більше потрібна бухгалтерія, ніж окремі департаменти.

А що стосується сучасної культури, то проекти реформ і пропозицій були готові давно. Головна їх ідея в тому, щоб сучасні проекти співфінансувалися державою, або держава допомагала в інший спосіб. Сучасна культура за кордоном частіше за все підтримується або грантами, або окремими фондами. І це здебільшого приватні фонди, приватні інституції. Займатися сучасним живописом сучасне міністерство не зможе і ніколи по-справжньому не буде, тому що серед бюрократів не може бути справжніх мистецтвознавців, які туди просто не підуть.

– А щодо фінансування перекладів – українських творів мовами світу, задля популяризації українських письменників, самої України.

– Є різні форми фінансування перекладів у світі. Наприклад, ісландський уряд фінансує переклади своїх письменників іншими мовами, тому що для ісландців дуже важливий культурний імідж країни за кордоном. І у них завжди були на це гроші. Франція допомагає нам видавати в Україні переклади французьких книжок. Гьоте-Інститут також допомагає нам.

Держава зможе до цього долучитися, коли буде економічно в змозі це робити, тому що Україні вкрай важливий позитивний культурний імідж. А якщо фінансів немає, то вона не повинна заважати приватним ініціативам. А навпаки – навіть допомагати таким, як Фонд Яценюка Ореn Ukraine, який багато років фінансував переклади українських письменників за кордоном. І тоді це буде робитися за приватні гроші.

– Як Ви ставитеся до заборони деяких російських книжок і деяких російських фільмів? Ви знаєте, що у нас з'явилися такі списки.

– Якщо ці фільми і книжки несуть у собі агресію чи антидержавні настрої, то, враховуючи те, що ми живемо у час війни, я нічого проти цього не маю. Але це має бути тимчасовий захід.

А взагалі у світі цих українських заборон не зовсім розуміють, тому що вважають – люди мають право самі обирати, що їм читати і що дивитися. Але, звичайно, коли у Лондоні мені закинули, що Україна заборонила російські телеканали, я у них запитав, чи вони дозволили б, наприклад, телеканалу Russia Today пускати в свій ефір пропаганду проти існування Британської держави чи неправдиво критикувати їхній уряд. Звичайно, вони б цього не дозволили, а знайшли б спосіб з цим боротися. Україна теж знайшла свій спосіб з цим боротися.

Читаю "Іловайськ", на черзі – "Аптекар"

– У Вас – щільний робочий графік. Ви повсякчас у русі, між якимись подіями. Чи встигаєте писати щось своє? Коли? І що?

– Дуже мало встигаю. Я стараюся писати і в готелях, і в літаках. Але набагато менше пишу зараз, ніж раніше. Назва твору тільки умовна, це робоча назва – "Шенгенська історія". Я почав його писати ще у 2012 році. Потім зупинив під час Майдану. І досі по-справжньому не поновив роботу над ним.

– Коли ж сподіваєтеся його закінчити?

– Скоріше за все, вже наступного року.

– Чи встигаєте щось читати? Що цікавого порадите – українських чи неукраїнських авторів?

– Я перш за все встигаю відслідковувати українську літературу. І зараз закінчую читати роман "Іловайськ" Євгена Положія, який мені дуже подобається. На черзі – останній роман Юрка Винничука "Аптекар".

– Дуже дякую Вам за розмову, Андрію. Сподіваюся наступного року прочитати Ваш новий роман.

Валентина Пащенко, Київ.