26 листопада. Пам’ятні дати

Ніл Хасевич (Ніл Антонович Хасевич; 1905-1952) – український художник, графік, активний громадський і політичний діяч, воїн УПА і член ОУН. Народився в селі Дюксин, нині Костопільського району на Рівненщині, у родині диякона. У нього були ще два брати (обидва священики) – згодом вони загинуть (так само як і батько), щоправда, одного вб’ють поляки, а іншого – «російські брати» у сталінських концтаборах. Чотирнадцятирічним Ніл втратив матір, а сам став калікою. Під час переїзду залізниці вони потрапили під потяг. Мати загинула, а хлопцеві відрізало ліву ногу. Але у відчай він не впав, натомість самотужки виготовив собі дерев’яний протез. А гроші, отримані як компенсацію за каліцтво від французької компанії, що володіла залізницею, витратив на навчання в Академії мистецтв у Варшаві. Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві). Мав шанувальників у Польщі, був нагороджений багатьма міжнародними дипломами і престижними нагородами, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство. Після закінчення навчання Хасевич повернувся в рідне село. Працював учителем, бухгалтером, співав у церковному хорі, друкувався у волинській періодиці, активно займався мистецтвом – загалом із 1931 по 1942 роки роботи Хасевича експонували на 35 виставках у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку. Під час нацистської окупації односельці обрали Хасевича мировим суддею. Втім, зрозумівши наміри гітлерівців, він вступає до лав УПА. Протягом 1943-1944 рр. Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки). Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків, бофонів і відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»). За особливий внесок у визвольний рух самого Ніла Хасевича було нагороджено «Срібним Хрестом Заслуги» та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Звісно, що досить скоро на нього, вірніше на його антирадянські листівки, звернули увагу радянські спецслужби. І оголосили на митця справжнє полювання. Бойові побратими берегли й шанували Хасевича, не раз умовляючи перейти його на Захід, але він відмовлявся. 4 березня 1952 року Ніл Хасевич, разом з двома військовими побратимами загинув у криївці в селі Сухівці, приблизно на півдорозі між Рівним і Луцьком. Живими вони чекістам не здалися – коли ті спустилися в бункер, то побачили, що троє повстанців уже мертві. Але це не зупинило енкаведистів: вони витягли небіжчиків, роздягли, й декілька днів показували місцевому люду – робилося це і на глум, і на острах. Коли ж видовище їм обридло, то трупи відвезли невідомо куди… Нині твори Ніла Хасевича зберігаються в багатьох приватних колекціях світу. Сьогоднішня річниця від дня народження митця відзначається на державному рівні, відповідно до Постанови ВРУ від 11 лютого 2015 року № 184-VIII.

Сьогодні відзначають Всесвітній день інформації (World Information Day). Проводиться з 1994 року з ініціативи Міжнародної академії інформатизації (МАІ), що має генеральний консультативний статус в Економічній і Соціальній радах ООН, і Всесвітнього інформаціологічного парламенту (ВІП). Саме цього дня у 1992 році відбувся перший Міжнародний форум інформатизації. Інформація завжди відігравала у житті людства надзвичайно важливу роль. А з середини ХХ століття внаслідок соціального прогресу і бурхливого розвитку науки і техніки роль інформації невимірно збільшилася. Наразі світовою тенденцією стала модернізація ЗМІ за допомогою переходу на цифрові технології, розвиток високошвидкісного Інтернету і мобільного зв’язку. Інформація – одна з засадничих цінностей сучасного світового соціуму. Причому її кількість з кожним днем невпинно й стрімко збільшується. Цифрове майбутнє, про яке раніше і мріяти не могли, сьогодні – буденність. Відбувається лавиноподібне зростання маси всілякої інформації, що отримало назву «Інформаційного вибуху». Ініціюючи відзначення Всесвітнього дня інформації, Міжнародна академія інформатизації мала на меті вказати на всю важливість передачі інформації у сучасному суспільстві.

Події дня:

140 років тому (1875) перших пацієнтів прийняла Олександрівська лікарня – одна з найстаріших лікарень України, нині  Олександрівська клінічна лікарня м. Києва – заклад охорони здоров’я, пам’ятка архітектури, історії та культури Києва. На її будівництво було витрачено головним чином міські кошти, але до них додалися й пожертви − переважно від київського купецтва, яке співчувало добрій справі, і особисто від дружини міського голови княгині Олени Демидової-Сан-Донато. Початкова забудова лікарні була здійснена за проектом молодого міського архітектора Володимира Ніколаєва й була спочатку дерев’яною. Зведення капітальних цегляних корпусів розпочалось у 1883 році, вони збереглися до нашого часу. За радянських часів лікарню перейменували на честь Жовтневої Революції. Вона і надалі залишалася не тільки великим лікувальним центром, а й місцем, де провідні фахівці ділилися досвідом із медиками-початківцями. Тут працювали знамениті лікарі − терапевти Микола Стражеско і Макс Губергріц, невропатолог Борис Маньковський, акушер-гінеколог Олександр Лур’є, венеролог Іван Потоцький, педіатр Федір Румянцев і ряд інших.

76 років тому (1939) стався так званий «Майнільський інцидент» – начебто на ділянці кордону поблизу села Майніла радянські військовослужбовці були обстріляні фінською артилерією, в результаті чого декілька солдатів загинуло, а декілька зазнали поранень. Радянський уряд негайно направив фінам ноту протесту, натомість уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв'язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад. Через кілька днів, 29 листопада 1939 року, СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні відносини, а 30-го радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон і розпочати бойові дії. Офіційно війна так і не була оголошена. 14 грудня 1939 року, за розв’язання війни проти Фінляндії, СРСР виключили з Ліги Націй.

Ювілеї дня:

90 років від дня народження Опанаса Івановича Заливахи (1925-2007), українського живописця, відомого правозахисника-шістдесятника. Лауреат премії ім. Василя Стуса (1989; перший лауреат), премії ім. Т. Шевченка (1995; за твори останніх років). «Наш Панасик, Панасичок», - так називали його друзі-шістдесятники – Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська та інші. А ще відзначали його надзвичайну доброту й шляхетність. Товариші згадували, що коли він приїздив до Києва – містом перебігало свято. Родом Опанас Заливаха з Харківщини. Під час Великого Голоду сім’ї вдалося вирватися з села й переїхати на Далекий Схід. Якби залишилися – вимерли б. Навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді (нині Санкт-Петербург), але в 1947 році був виключений за «поведінку, не гідну радянського студента». Згодом поновився і закінчив його 1960 року. Після того працював у Тюмені та Івано-Франківську (художником художнього фонду). У 1965 році був засуджений до п’яти років заслання, покарання відбував у мордовських таборах. Згодом сумно жартував з цього приводу: «Закінчив мордовську академію». Під час перебування в таборах багато листувався з друзями (принаймні з тими, хто цього не боявся). Його листи – справжні гімни й оди до того, кому адресовані. Про себе писав досить скупо. Надзвичайно цікавим є його листування з Аллою Горською. Про заслання згадував завжди з теплотою: вірніше, про людей, з якими його там звела доля. «Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. Щоправда, на початок 70-х режим на зоні почав згущуватись…» Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року він видав свій перший альбом. Понад 200 робіт художника було знищено. Зокрема й вітраж «Тарас Шевченко», створений Заливахою у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко для Київського університету. Вітраж одразу ж після встановлення було завішено синім плюшем, а потім по-варварськи розтрощено. Почались (вірніше продовжились) гоніння на авторів,  у квітні 1964 митців виключили зі Спілки художників. Про Опанаса Заливаху можна прочитати в книзі Богдана Гориня «Опанас Заливаха: вибір шляху»

Цього дня виповнився б 81 рік Юрію Тимоновичу Литвину (1934-1984), українському письменнику, журналісту і правозахиснику. З 1978 року – член Української Гельсінської Спілки. Родом з-під Києва (с. Ксаверівка), працював на Донбасі. За націоналізм його переслідували з юних літ: у 1953-1955 рр. відбував покарання на будівництві Куйбишевської ГЕС, потім були ув’язнення 1956 року (на 10 років), 1974, 1977, 1979 (уже тяжко хворого – на 10 років ув’язнення і 5 років заслання). У 1989 році (через 5 років після смерті) повернувся на батьківщину разом із Василем Стусом і Олексою Тихим у домовинах – з почестями поховано на Байковому цвинтарі в Києві.

76 років від дня народження Тіни Тернер (1939; Енні Мей Баллок), американської співачки, авторки пісень, танцівниці, актриси. За блискучий артистизм, темперамент і сценічну експресивність її називали королевою рок-н-ролу. Брала участь у запису саундтрека до фільмів «Безумний Макс-3» (також виконавиця ролі), «Золоте око», «Міс Конгеніальність-2». Багаторазова лауреатка премії «Греммі». Пісенна кар’єра Тіни Тернер розпочалася у 18 років. Дівчина (на той час школярка і молода мама) стала вокалісткою в рок-гурті Kings of Rhythm. Її тодішній чоловік – темношкірий музикант Айк Тернер вигадав їй нове ім’я Тіна. Подружжя працювало разом. 60-70-ті роки минулого століття – пік їхньої спільної кар’єри. Наприкінці 60-х років гурт виступав навіть «на розігріві» у Rolling Stones. А після виконання пісні «A Fool in Love» (1960) 21-річна Тіна Тернер стала справжньою зіркою. Втім, зі славою прийшли й випробування, які Айк Тернер не витримав. Музикант почав уживати наркотики та бити дружину. Для Тіни настали важкі часи, які тривали майже 16 років. На людях співачка намагалася грати роль суперстар, а за лаштунками перетворювалася на рабиню чоловіка-тирана. З кожним разом поводження Айка ставало все брутальнішим, а побої більш жорстокими. Їй все важче було гримувати синці, приховуючи сліди катувань, а в очах, що раніше сяяли від щастя й випромінювали радість і життєлюбство, тепер нічого не було крім болю і відчаю. Зрештою, крапкою в цій драмі стала невдала спроба самогубства. Після цього Тіна остаточно кидає чоловіка, й тікає з дому з 36 центами в кишені. Майже з нуля починає самостійну сольну кар’єру. Поступово, рік за роком, починається її тріумфальне сходження на вершини світового шоубізу. Вона не лише змогла повернути раніше втрачені позиції, але й завоювати нові.  Зірка Тіни Тернер засяяла з новою силою, її пісні ставали світовими хітами, на її концерти приходили сотні тисяч глядачів, а хриплуватий голос був упізнаваний на всіх континентах. Все, що вона пережила, про всі свої радощі й скорботи вона розповіла в автобіографічній книзі «Я, Тіна», а також в численних інтерв’ю. Вона завжди була щирою й відвертою – чи то даючи інтерв’ю Опрі Вінфрі, чи виступаючи перед багатотисячною аудиторією. За це її любили й продовжують любити й досі. З 1996 року артистка мешкає в Швейцарії, є громадянкою цієї країни. Одружена з німецьким музичним продюсером Ервіном Бахом, молодшим від неї на 17 років. В їхній родині панують мир і любов. У 2005 році вона припинила виступи, але у 2008 повернулася на велику сцену, виступивши на п’ятдесятій церемонії Grammy. 69-річна Тіна Тернер співала разом із 27-річною Бейонсе. Це було вражаюче дійство. Якось в інтерв’ю журналу Rolling Stone Тіна Тернер сказала: «Чого б мені хотілося? Хотілося б, аби ми, чорні, мали змогу стати такими ж незвичайними, якими були доти, допоки не потрапили в рабство. Це бажання повертається – віднайти гідність і не почуватися людьми другого ґатунку».

Роковини смерті:

160 років з дня смерті Адама Бернарда Міцкевича (1798-1855), видатного польського поета, громадського діяча. Міцкевич, «людина великої трагічної долі і високопатріотичного подвигу», був одним із найвідоміших і найзнаменитіших поляків свого часу. Ним захоплювались Жуковський, Баратинський, Гоголь, Лев Толстой, Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Шопен, Жорж Санд, Сент-Бев… Власне кажучи, поетична діяльність Міцкевича тривала недовго – близько 12 років; після цього він жив і працював як публіцист та як громадський діяч. Причини, чому він «зламав своє поетичне перо» не зовсім ясні, проте, як писав Бой-Желенський, «ці останні роки життя були неписаною творчістю поета».