Нестор Махно не придумував кулеметної тачанки

Аналітика

07.11.2015 10:03

Укрінформ

Махно був видатним полководцем і майстром партизанської війни

7 листопада - дата народження Нестора Махна - чи не найлегендарнішого українця, принаймні, у новітній історії. Легенди про Махна є різними - красивими чи не дуже, достовірними чи суціль вигаданими. Однією з таких загальновідомих красивих, але сумнівних з точки зору історичної правди, є легенда про «махновську» тачанку.

Кулеметна тачанка стала символом громадянської війни в Росії та Україні 1918 - 1921 років. Радянська пропаганда називала її «будьонівською». Оспівувала її у книгах, фільмах, картинах... Помпезні пам'ятники «будьонівській» стоять у Ростові-на-Дону та під українською Каховкою. Однак, за 70 років комуністам так і не вдалося витравити ні з писаної історії, ні з народної пам'яті той епітет тачанки - «махновська», який дала їй справжня історія.

Сьогодні нібито всі любителі вітчизняної історії знають, чому кулеметна тачанка громадянської війни - «махновська». Тому що саме Нестор Махно придумав поставити на неї кулемет. Так твердить і переважна більшість істориків. Та, здається нам, сам Нестор Іванович, якби сьогодні почув оте «придумав», тільки б посміявся і не прийняв цю славу. І навіть напевне образився б на людей, котрі нині шанобливо кажуть: «Великий майстер військової справи був «батько» Махно! Ось, приміром, тачанку з кулеметом придумав!»

ВІД ЄГИПТЯН ДО ГЕНЕРАЛА ШКУРО

Давайте замислимося. Що означає «придумав поставити кулемет на тачанку»? Невже треба якась особлива обдарованість чи бодай кмітливість, щоб спробувати поєднати кулемет (найударнішу зброю тих часів) з мобільним транспортним засобом? Задовго до Махна кулемети ставили на авто (броньовики і танки) і потяги (бронепотяги). Така зброя не стала символом громадянської війни лише тому, що мала обмежене - з різних зрозумілих причин - застосування. Лише такий простий, доступний і порівняно швидкий транспорт як тачанка, тобто, легкий візок на ресорах, міг бути застосований справді масово. Що, власне, й сталося. Кулеметні тачанки були у білих, червоних, махновців, петлюрівців, поляків і навіть, як дуже добре відомо, у «пана-отамана-Гриціана-Таврійського». За таких умов віднайти, хто ж першим придумав - справа безнадійна і, головне, абсолютно безглузда. До речі, у біографії відомого білого генерала-кавалериста Шкуро зафіксовано такий факт: кулемет на тачанку він ставив ще в 1916 році на фронті Першої світової.

За логікою «хто придумав», лаври винаходу кулеметної тачанки справедливіше віддати древнім єгиптянам

За логікою «хто придумав» лаври винаходу кулеметної тачанки справедливіше віддати навіть не Шкуро, а древнім єгиптянам. Кулеметів у них, правда, ще не було, тому до колісниць прив'язували коси і садовили на них лучників. Але ж, погодьтеся, ідея та сама: зброя на колесах. Отже, патент - їхній. Тож, цілком закономірно, історію тачанок як засобу війни починають з найдревніших цивілізацій, а закінчують 1957 роком, коли в збройних силах СРСР остаточно відмовилися від кавалерії.

Махно був видатним полководцем і неперевершеним майстром партизанської війни

Махно і справді був видатним полководцем. Це беззастережно визнають всі вітчизняні історики, незалежно від ідеологічної чи національної орієнтації. До речі, визнавали завжди, навіть тоді, коли Махно офіційно числився «бандитом». Був колись такий собі Лев Спектор - полковник КДБ. Молодим чекістом-початківцем він працював у редакції махновської газети (тобто, шпигував). У 60-х роках видав книжку про це під назвою «В логове Махно». Вийшла вона масовим тиражем у серії «Подвиг» (бібліотечка журналу «Молодая гвардия»). Що він там понаписував про «бандитизм» і «звірства» махновців - зрозуміло, і не про це зараз мова. Але навіть чекіст Спектор прямо, не завуальовано, писав, що Нестор Махно - неперевершений майстер партизанської війни. Це до того, що Махно зовсім не потребує абсолютно незрозумілої слави «придумувача» кулеметної тачанки. У нього своєї, заслуженої, - на десятьох полководців вистачить.

І все ж тачанка цілком справедливо стала «махновською». Чому?

ЧОМУ БУДЬОННИЙ РОБИВ ЦЕ ГІРШЕ

Махно не придумував тачанку з кулеметом, він зробив набагато важливіше: довів практику її бойового застосування до вершини досконалості. Ось тут і постає справді цікаве і складне запитання: а чому, власне, Махно так добре застосовував тачанки? Що це за премудрість така - косити ворогів кулеметним вогнем з тачанки, і чому Шкуро чи Будьонний робили це гірше, ніж Махно?

Відповідь найпростіше проілюструвати прикладом бойового застосування танків в історії воєн. Танки, як відомо, придумали англійці і вперше вивели їх на поле бою ще в 1916 році. До початку Другої світової війни вони були на озброєнні практично будь-якої армії. Однак лише в Німеччині та СРСР з танків зуміли створити окремий вид збройних сил, який міг самостійно вирішувати стратегічні завдання війни. Інші армії, у тому числі таких країн як Франція, Англія, Італія, Японія, США, використовували тоді танки лише як засіб підтримки піхоти безпосередньо на полі бою, тобто - «розпорошували» їх серед піхоти. А вермахт і РСЧА формували окремі танкові групи (армії) і механізовані корпуси (пізніше - танкові армії). Саме різницею в застосуванні танків значною мірою пояснюється блискавичний розгром Франції в травні 1940 року, хоча у французів танків було більше, ніж у Гітлера. А символом другої світової став радянський, а не, скажімо, американський танк.

Тільки Махно концентрував тачанки в окремий підрозділ - славнозвісний кулеметний полк

З кулеметними тачанками було, по суті, так само. Були вони, повторимо, у всіх, однак тільки Махно концентрував їх у окремий підрозділ - славнозвісний кулеметний полк, яким командував Хома Кожин (Кожа). Історики називають різну кількість кулеметних тачанок у війську Махна - до тисячі і навіть більше. Зрозуміло, не всі вони входили до окремого кулеметного полку, але можна сміливо стверджувати, що в кращі для махновців часи цей полк міг зосередити в одному бою кількасот кулеметів на тачанках. Уявляєте, яка це сила - одночасний вогонь двох чи трьох сотень кулеметів?! Така злива куль могла вирішити долю будь-якого бою.

Примітно, що в мемуарах Семена Будьонного, там де він пише про тачанки, жодного слова немає про їх концентрацію в окремий підрозділ. Лише те, що «в полку їх було до 20 штук. Інакше - по одній в кожному взводі». «Розпорошував» свої тачанки Семен Михайлович, як французи танки у 1940-у. Тому і не має історичного права називати кулеметну тачанку своїм іменем.

ЕЛІТНИЙ ЕКІПАЖ

Отже, Махно зводив свої тачанки в окремий полк, а його супротивники - «по одній на взвод». І знову те саме питання: а чому, власне? Припустимо, Махно першим до цього додумався. (Хоча, як нам видається, визначити автора очевидної ідеї масового застосування кулеметного вогню за допомогою мобільних тачанок так само неможливо, як і у випадку з тим, хто саме «придумав» поставити на тачанку кулемет). Але ж концентрація сил і засобів - азбучна істина військової тактики і стратегії. Самоук у військовій справі Махно цю азбуку знав. А, приміром, денікінський генерал Слащов, корпус якого Махно вщент розтрощив у вересні - жовтні 1919 року, виходить, не знав? Це той Слащов (прототип булгаковського Хлудова), котрий сам мав академічну військову освіту і пізніше, у 20-х роках, був викладачем академії РСЧА. Нарешті, чому Слащов, Будьонний чи Шкуро негайно не спробували сформувати і собі кулеметний полк після першої ж нищівної поразки свого війська від масованого вогню махновських тачанок (а таких поразок було чимало)?

У тім то й справа, що, безумовно, пробували, але історія громадянської війни чомусь не зафіксувала успішність таких спроб.

Що потрібно для того, щоб звести до одного підрозділу хоча б сотню-другу тачанок? Матеріальна частина - тачанки, кулемети, коні - була складною проблемою лише для «пана-отамана-Гриціана», але аж ніяк не для білих і червоних, які контролювали величезні території. Зумів її подолати і Махно, хоча його можливості в цьому плані були значно менші, ніж у його ворогів. А от далі потрібне те, що мав Махно, і чого не мали рівною з ним мірою ні Шкуро, ні Будьонний: люди!

Навіть у сучасній армії далеко не кожному бійцеві відділення доручать найпростіший ручний кулемет. Кулеметник має бути і хоробрішим, і надійнішим, і грамотнішим за інших бійцем. Тим більше це правило дійсне, коли йдеться про важкий кулемет. Кулеметник - це завжди (і сьогодні, і сто років тому) елітний солдат. Згадайте, як у фільмі «Чапаєв» Анка вчилася бути кулеметницею. А вимоги до кулеметника на тачанці - ще вищі, адже стріляти доводилося в набагато складніших умовах, ніж Анці з окопу. (Будьонний: «Кулеметна обслуга для тачанок (навідник, помічник навідника та їздовий) комплектувалася з кращих бійців, котрі досконало володіли кулеметом і мистецтвом керування кіньми»).

Отже, лише на одну тачанку потрібні мінімум троє: кулеметник, «другий номер» (який, зрозуміло, не може бути суттєво гірше підготовленим солдатом) і візник, котрий надійно вправляється з трійкою-четвіркою коней. Причому, таких людей треба мати із запасом, щоб швидко відновлювати неминучі на війні втрати. Отже, на полк з 300 тачанок - приблизно тисяча елітних солдат (а у Махна були часи, коли до його кулеметного полку входило і вдвічі-втричі більше тачанок).

Чи легко несподівано для ворога виставити в одну лінію сотню кулеметів на тачанках?

І це ще не все. Щоб ефективно застосовувати в бою масований вогонь кількасот кулеметів потрібен не один десяток грамотних молодших і середніх командирів, котрі здатні забезпечити маневр. Як ви думаєте, чи легко несподівано для ворога виставити в одну лінію сотню кулеметів на тачанках? А дві сотні? Скільки потрібно командирського вміння, злагоджених дій багатьох сотень людей, щоб робити такі маневри? Причому, це не один стандартний маневр. Сьогодні одна місцевість, завтра - інша. Сьогодні потрібно зрізати кулеметним вогнем ворожу кінноту, яка йде в атаку, завтра - прикрити кулеметним вогнем фланги власної піхоти, щоб її не обійшов ворог, післязавтра - вирватися тачанками попереду власної піхоти, яка йде в наступ, накрити ворожі позиції зливою куль, щоб своя піхота неушкоджена дісталася відстані, потрібної для рішучого кидка на ворожі окопи. Сьогодні - наступальний бій, завтра - оборонний. Сьогодні в бою 30 тачанок, завтра - сотня, післязавтра - ще більше. При цьому всі маневри тачанок безпосередньо перед боєм і під час бою обов'язково проводяться тільки на граничній швидкості (ось де потрібні вправні їздові!), бо кулеметна тачанка, окрім очевидних плюсів, мала і очевидний мінус - вразливість: одна сліпа куля в коня - і все, кулемет не стріляє. Тож, якщо ворог завчасно помітить маневр тачанок, буде їм біда.

Різниця була лише в моральному дусі солдат

Думаю, очевидно, що для того, щоб кулеметна тачанка стала самостійним родом військ, потрібна чимала кількість кваліфікованих військових. Звісно, не обов'язково це мають бути, так би мовити, офіцери, але й простого візника потрібно відібрати серед загальної маси солдатів, навчити його цієї хай не дуже хитрої, однак все ж окремої військової спеціальності. Так, основу командирського складу армії Махна складали вчорашні унтери та прапорщики Першої світової, та й значна частина рядових теж пройшла війну 1914 - 1917 років. Однак, так само очевидно, що у цьому плані ніякої переваги перед білими чи червоними Махно не мав і не міг мати. Навпаки, і за червоних, і за білих воювали ще тисячі кадрових офіцерів царської армії, яких практично не було у Махна. Різниця була лише в моральному дусі солдат.

ДОБРОВОЛЬЦІ ПРОТИ МОБІЛІЗОВАНИХ

І червона армія, і армія біла формувалися по мобілізації, армія Махна - тільки добровольцями. (Задля справедливості, варто згадати, що наприкінці історії махновського війська і воно вдавалося до мобілізації, але це вже були безсистемні і тому безуспішні спроби зупинити агонію). Армію Денікіна часто називають Добровольчою, але добровольчими у ній були окремі, так звані офіцерські (в яких офіцери воювали рядовими) полки, але основна маса військ складалася з мобілізованих. Були і в червоних винятки (латиські стрільці, курсанти, різноплемінні найманці-«інтернаціоналісти» - китайці, корейці, киргизи, угорці, німці, чехи. Махно колись розгромив кавалерійську бригаду киргизів).

Але, загалом, маючи армію з мобілізованих, ні білі, ні червоні не могли формувати з них такі елітні підрозділи, як кулеметний полк. Надто ризиковано. Сформувати кулеметний полк, щоб він завтра розбігся або почав воювати за ворогів? Адже історія громадянської війни аж кишить прикладами масового дезертирства і переходу на інший бік «барикад». Від червоних до махновців переходили тисячі бійців. Були непоодинокі випадки, коли цілі полки, бригади і навіть дивізії практично без бою здавалися махновцям. Наприклад, 4-а кавалерійська бригада кінної армії Будьонного майже в повному складі зі своїм командиром Маклаковим перейшла на бік Махна і потім запекло воювала з червоними.

А от жодного факту масового переходу махновців до білих чи червоних - не зафіксовано. Такого й бути не могло в армії, яка складалася лише з добровольців. Тож білим і червоним для формування таких кулеметних підрозділів, які були у Махна, елементарно не вистачало надійних (не кваліфікованих, а саме надійних, тобто - ідейних!) солдат і командирів.

Тачанка стала «махновською» тому, що були махновці - бійці справді народної селянської армії, котрі віддавали свої життя за волю

Хоча, безумовно, спроби були. Влітку 1921 року серед червоних частин, які переслідували загони махновців, згадується окремий кулеметний полк, сформований... з комуністів. Можливо, це перебільшення, і не всі бійці цього полку мали в кишені членські квитки ВКП(б), але цей факт добре ілюструє труднощі, які мали червоні, коли хотіли скористатися військовим досвідом махновців. До того ж, зауважимо, йдеться про 1921 рік, коли з червоного війська вже, за великим рахунком, не було до кого переходити - махновщина доживала останні місяці.

Тачанка стала «махновською» не тому, що був в історії громадянської війни такий собі геніальний «придумувач» Нестор Махно, а тому що були махновці - бійці справді народної селянської армії, котрі віддавали свої життя за те єдине, за що справді варто ним жертвувати - за волю.

ЯК ЗЛАМАЛИ ХРЕБЕТ ВРАНГЕЛЮ

Наприкінці - приклад, коли махновські тачанки виявилися стратегічним військовим фактором.

30 вересня 1920 року Махно і червоні (офіційно - представник уряду УРСР) уклали угоду про спільні військові дії проти Врангеля. (До речі, за наполяганням червоних другий пункт угоди був таким: «Революційна повстанська армія України (махновців), просуваючись по радянській території, фронту і через фронти, не приймає до своїх лав частини червоної армії та дезертирів з таких». Пункту, що червона армія не приймає в свої лави перебіжчиків-махновців, не було. Це ілюстрація до того, яким успіхом користувалися ідеї махновщини серед бійців червоної армії). Махно виділив зі своєї армії для дій проти білих групу військ під командуванням свого найближчого соратника Семена Каретника. До групи входили кавалерія і піхота (загальною кількістю біля 2000 бійців) та понад 200 кулеметних тачанок.

Саме Каретник і махновські тачанки зламали хребет Врангелю

У ніч на 8 листопада махновці першими форсували Сиваш. За ними - дві стрілецькі дивізії червоної армії. Плацдарм червоних і махновців загрожував ударом з тилу по Перекопу - основі оборони білих у Криму. На той час на Перекопі білі за кілька днів легко відбили двадцять дві атаки червоних. Тому 9 листопада Врангель кинув проти плацдарму корпус генерала Барбовича. Білі були впевнені в успіху, адже надійної оборони у червоних бути не могло - бракувало артилерії і взагалі важкої зброї (як її переправити через Сиваш?) і, головне, часу для облаштування позицій. 15-а дивізія латиських стрільців не витримала удару кавалерійської бригади кубанських козаків - ударної сили корпусу Барбовича, і побігла (хто уявляє оборону плацдарму за фільмом «Служили двоє товаришів» - забудьте). Назустріч кубанцям кинулася махновська кавалерія, за мить до зіткнення вона раптом розсипалася у боки, і кубанці опинилися перед розгорнутою лавою двохсот кулеметних тачанок. Що сталося далі - неважко уявити. Біла кіннота була буквально зметена вогнем за лічені, навіть не хвилини, - секунди! Плацдарм вистояв, а отже доля Врангеля в Криму, доля всієї військової кампанії та всієї громадянської війни в Росії була вирішена. Навіть більше. Була вирішена доля більшовицької влади, адже щось мав на увазі Ленін, коли казав: якщо до зими не подолаємо Врангеля - радянській владі кінець.

До речі, ось як описує цей епізод відомий червоний командарм Август Корк у журналі «Революционная армия», № 1 за 1921 рік: «Біля 15-ої години на перешийку між Сивашем і Безіменним озером перейшла в наступ кіннота Барбовича. 15-а дивізія лівим флангом почала відступати. Тут надав підтримку загін Каретника, який швидко розвернувся і зустрів кінноту противника вбивчим кулеметним вогнем. Кіннота Барбовича кинулася назад. Завдяки допомозі, наданій загоном Каретника (кулеметним полком), лівий фланг 15-ї дивізії був швидко приведений у порядок». Звісно, Корк вживає скромні вислови - «почала відступати», «надав підтримку», «допомога», не міг же він сказати всю правду, що саме Каретник і махновські тачанки зламали хребет Врангелю.

І ще одне «до речі». Згадуваний Лев Спектор у своїй книзі не замовчав епізод, коли махновці врятували червоний плацдарм за Сивашем, але у супроводі свого, суто «чекістського» тлумачення: мовляв, боягузи-махновці зовсім не хотіли воювати, але тут просто змушені були розгорнути свої тачанки, адже нікуди було втекти, бо позаду Сиваш.

Більшовики щедро і дуже швидко «віддячили» союзникам за врятування своєї влади: 25 листопада Семена Каретника і його штаб Фрунзе викликав «на нараду», по дорозі всі махновські командири були заарештовані і розстріляні на місці.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Актуально