Вечори у взводі Тетяни Чорновол десь на лінії фронту...

Вечори у взводі Тетяни Чорновол десь на лінії фронту...

Репортаж
Укрінформ
Укрінформ вечеряв в селі Запорізької області у товаристві бійців підрозділу, який воює вітчизняним ПТРК “Стугна”

- Миколаївно, ми наче якійсь ремвзвод, крутимо-крутимо, ставимо цю машину на ноги, а потім беремо і віддаємо в бригаду, от тільки ходову зробили, - скаржився вголос Тетяні Чорновол Антон, водій її підрозділу.

- Лано, щоб ти знала, Антон - унікальний. Він може їхати вночі — без фар, - розповідає мені про бійця-водія командир взводу Тетяна Чорновол ( інтерв’ю з нею ми опублікували раніше), а потім звертаючись до Антона каже, - не переживай, зараз пошукаємо щось інше, краще, що нікому не віддамо.

- Я менше ніж на Паджеро-вагон не згодний, - оголошує Антон, - і щоб не дуже стара була...Машина - ракета, і крєпка.

- Антон, а як ви навчилися їздити без фар? - питаю я.

- Я мисливець, вночі від єгерей часом втікав, - сміється він, - Але щоб ви знали, мисливці перед війною та у дні війни дуже мобілізувалися, хтось пішов зразу, хтось вчив стріляти новачків...

- Не страшно було?

- На початку війни наш найбільший страх був, що нас помилково вб’є своя ТРО, - посміхається заступник Тетянибоєць із позивним Сержант (світлий високий, про типаж зовнішності так і хочеться продовжити «характер нордичний, стійкий») - У тих було таке натхнення вбивати ворога, що вони бачили його у всьому, що рухається. Ми тоді їхали з Чернігова під Київ - і нас натурально поставили «до стінки». Тетяні довелося робити “дзвінок другу”, щоб приїхала броварська поліція нас випустити. А ще ТРО-шники у перші дні війни не визнавали світлофорів...Вилетіли якось на червоний, врізалися нам в бочину, від нашої машини нічого не залишилося. В госпіталі ми з тим водієм потрапили у одну палату... Мене питають: чи будете висувати йому претензії. Я кажу: ну він військовий, що мені з ним ділити. Просто коли їдеш на червоний, то хоч подивися, чи є хтось ще на перехресті. А у мене зупинитися не було можливості, завершував маневр... А якщо серйозно про страх, то страшно було у в Зарічному.

Тетяна Чорновол та боєць з позивним “Сержант”
Тетяна Чорновол та боєць з позивним “Сержант”

- Ми були вчора в тому селі з тобою, коли їздили Херсонщиною. Частина взводу тоді прибула в Зарічне, і разом з розвідниками передали по рації: ми на місці. Село, слава Богу, було вже порожнє. Ти ж запам’ятала розвалини, де ми переховувалися? - нагадує Тетяна поїздку по місцях бойової слави “Стугни”.

- Вони доперли, що ми там. І тут почали насипати, вони ж ненавидять наші підрозділи, ми стільки техніки їм угрохали, - каже Сержант (і з паузою продовжує), - за найгірших розкладів не планую потрапляти в полон.

- По тому будинку лупили всім, і з танка і з ПТРК, бо так бояться нас, протитанкістів. Я тоді порахувала, що по хлопцях випустили ракет десь на два мільйони грошима, - згадує Тетяна.

- То ви хлопці на два мільйони? - жартую я із Антоном та Сержантом.

- Вони хлопці, які завжди знаходять найкращий підвал. На війні чим більше вмієш, тим більше шансів, - пояснює Тетяна.

- Йдемо і тут чую збоку ляп-ляп-ляп, снаряди падають, - весело коментує продовження обстрілу Антон, - Сержант кричить: повертай. А я ту ділянку фронту добре знав. До речі, давайте щось вечеряти?

ЗА КІЛЬКА ГОДИН ДО ТОГО

Це було в другій половині дня. А зранку підрозділ Тетяни готувався до бойового виїзду. Вони мають два види зброї: «Стугни» та ПУМу (ця абревіатура — винахід підрозділу - означає “пікапна установка малої артилерії”, тобто СПГ, встановлену на пікап). Взагалі на фронті народжуються десятки винахідницьких рішень щодо зброї.

Я спостерігала, як розраховуються цілі для СПГ. Сиділи з планшетом, рахували. Ще бачила натхнення мисливців. Хлопці жартували, що позаяк у Тетяни «шкарпетки на батарейках», то вони можуть наводитися по ній. А я прошу пояснити цей артилерійський прикол.

Тетяна біля САУ
Тетяна біля САУ

- Взагалі війна виробила у мене особливе відношення до зброї, особистісне, так би мовите... От мені почали подобатися танки, вони товстенькі, потужні. Люблю їх вбивати, але не відмовилася б і сама постріляти з них, - жартує Тетяна і починає малювати коло, ілюструючи, як наводяться артилеристи, - “Стугна” це сила. Але, артилерія - це окрема пісня. От наша саушка (самохідна артилерійська установка). Ти бачила її у гаражі, на нашому пікапі. Там диск, як годинник, - але «циферблат» на шість тисяч поділок. Тобто шкала, по якій працюють артилеристи не 360 поділок, по одній на градус, а 6 тисяч. Є програма для артилеристів – АРМО називається. Класна програма.

Тетяна (малює коло) пояснює мені, як навестися на уявний ворожий БМП «Град», вона сипле термінами і я не дуже встигаю за нею:

- От кут ствола. У розрахунок кута слід внести метео. Вітер в ту сторону, снаряд відхилиться туди... Програма сама враховує вітер і показує кут... Дальність розраховується по іншій програмі. Ми, коли вчилися в Черняховського (Академія ЗСУ ім. генерала Черняховського. - Ред) по старих підручниках, це коли не було ще БПЛА, вчилися метео самі розраховувати...

- Таню, та при чому твої шкарпетки, по яких можна наводитися? - нагадую я.

- Шкарпетки на батарейках, тобто, з підігрівом — вони світяться двома червоними вогниками, - сміється вона, - по такому джерелу світла, в принципі, можна робити розрахунок для наведення вночі. Всього у нас два розрахунки на СПГ, наводчики, я і Льоша, два стрільці, два заряджаючі, два водії.

Боєць з позивним “Зуб” гріється з собакою Крим у вітальні біля буржуйки
Боєць з позивним “Зуб” гріється з собакою Крим у вітальні біля буржуйки

…Хлопці (один з цих розрахунків) вже в бронежилетах, для стрільби все готове. Тетяна наказує частині підрозділу перейти туди, де стоїть «Стугна», щоб по комп’ютеру спостерігати за роботою СПГ.

Ми роз’їжджаємося різними машинами. Поки хлопці на виїзді, ми з з Тетяною залишаємося в підвалі. Тут же інші бійці.

- Це Вікінг, він — айтішник, придумав як міняти на відстані батареї “Стугні”, а це Віталій, він працював ще зі «старшим братом» “Стугни”, “Фаготом”, - представляє бійців Тетяна і сідає за комп’ютер (частина “Стугни”), на моніторі видно ворожі позиції, по яких має вдарити наша СПГ.

- До речі, Вікінг, тебе з Днем народження, я пропустила у відрядженні, але не забула, - вона вручає солдату маленьку корбочку, в якій підвіска у вигляді тризуба і дивиться, як Вікінг задоволено його розглядає.

- Лано, ти знаєш, армія - це ще й мода, стиль, - ділиться Таня, - одяг у хлопців може бути не новий, не дуже чистий, але завжди недешевий. Аксесуари патріотичні вітаються, і татуювання різні, майже мистецькі — обов’язково. Зверни увагу, які доглянуті стрижки у наших хлопців. А ще я помітила, що в інших підрозділах у всіх гарно підстрижені бороди.

Ми чекаємо, поки хлопці з першої групи доїдуть на позиції. Ті, хто залишились з нами, заварюють каву. А я - розпитую Вікінга, як це: міняти «Стугні» батареї на відстані?

Боєць з позивним “Мойсей”
Боєць з позивним “Мойсей”

- Це буває проблема - замінити батареї на «Стугні». Особливо, якщо вона стоїть у такому місці, коли до неї неможливо дістатися, щоб не демаскувати позиції... То я зробив шнури-подовжувачі, на них можна міняти батареї в окопі, в десяти метрах від установки, - каже Вікінг, - взагалі, у нас багато ідей з модернізації «Стугни». От зараз хочемо розробити колісне шасі для “Стугни”, командир спочатку не дуже вітала, а зараз каже, щоб ми спробували.

Тетяна напружено дивиться на екран. Просить почати запис відео - бійці пізніше завжди аналізують операцію. Чуємо по рації: хлопці на місці.

Наступні кілька хвилин мені здається, що сюди перемістився центр Всесвіту. Я бачу спалахи на екрані комп’ютера.

- Молодці, влучили, ну гарно ж! - Тетяна тішиться і переконується, чи я знімаю, але просить з міркувань безпеки ще кілька тижнів не оприлюднювати це відео і повий опис операції , - Ми ж стріляли на більшу відстань, більшу тої, що вказана в ТТД. Сьогодні у нас ще одна перемога українського оборонпрома. Вікінг, передай хлопцям, що вони влучили, нехай порадіють!

Чекаємо, поки хлопці вийдуть на зв’язок.

- Що на війні найважче? - запитую Вікінга.

- Наші всі живі. Тож ми вважаємо, що найгіршого у нас не було. Але щоб всі були живі, необхідні розрахунок, везіння, у когось молитва, планування, взаємна турбота, - каже Вікінг.

- А чому ви Вікінг?

- Цікавлюся скандинавською міфологією та культурою.

- А як ви потрапили на війну?

- Я з УНСО Вінниччини. Готувався до війни, пішов на неї одразу. В Житомирі у перші дні формувалася перша бригада спецпризначення, мене взяли спочатку на охорону «Стугни». Там побачив Тетяну, яку знав ще з Майдану. Після звільнення Київщини Тетяна спитала тих, хто знайомий з ПТРК, хто з нею. І я сказав: я! Я вірив їй ще з Майдану.

В МЕНЕ АВТОМАТ НА ПУЗІ, ГРАНАТИ ВИСЯТЬ, А ВОНИ ОБНІМАЮТЬСЯ: “ЗСУ, РІДНЕНЬКІ НАШІ”.

Ввечері хлопці накривали на стіл. Один них показав мені їхню базу - там спортзал з турніком, їдальня, як маленький склад продовольства. Коли побратим їде на завдання, той, хто залишається, завжди щось зварить, нехай просте навіть.

Радість бійців, які вдало відстрілялися, це наче олімпійське золото здобути. Натхнення просто наповнює повітря. У приміщенні не зимно, “працює” буржуйка. Тут же два ящики з книгами. Їх взяли з чийогось розбитого будинка. В одному - все про здобутки “русского міра”, ці на розпал. Інші читають Тетяна та Сержант, у цій другій коробці побачила Муракамі та Забужко. Вони просто підсихають. Подумала, що люди, які евакуйовувалися з того будинку, мають непоганий смак. Помешкання для військових визначила місцева влада, у цьому селі люди завбачливо евакуювалися раніше.

Боєць з позивним “Вікінг”
Боєць з позивним “Вікінг”

- А пам’ятаєте, як ми заходили (називають містечко на півдні України), то тільки машина стала, а люди біжать... Я кажу, чого ви біжите, ну досить обніматися, - каже Антон, - вони думають, що все добре, що війна скінчилася. В мене автомат на пузі, гранати висять, а вони обнімаються: Наші, рідненькі…

- Сьогодні буде вечеря домашнього приготування. А взагалі у нас і пайок добрий. Ми тобі подаруємо з собою кашу з м’ясом, - каже Тетяна. - Ще депутатом в комітеті нацбезпеки проводила реформу харчування в армії. Якщо створити конкуренцію, відкрити ринок для різних виробників, то буде смачно.

- Він каже, рухайтеся вперед, - розповідає хтось з бійців, - підніміть мавік (розвідувальний БПЛА – Ред.), якщо нікого нема, то заїжджайте. Так ми дісталися до села (називає село). Там - Кеб, наш друг. А у нас у сумці «для пікніка» (ми в неї довго не дивилися) усе з’їли миші!

Бійці обговорюють, які покупки слід зробити, як увійдуть у велике місто. Газ для балонів, елементи живлення, пальне. Гроші на це є на взводній картці зі спільним доступом, вони сформували своєрідну касу (щоб не чекати централізованих виплат, коли закінчується ресурс), туди щось скидають з бойових, а коли бракує, Тетяна додає зі своєї зарплатної карти. Я бачила такі сюжети в Тік-Току, коли бійці іншого підрозділу просто обговорюють, скільки піде з власних зарплат на необхідне доозброєння, або на форму. Не скаржаться втім, просто дають картину.

Раптом, хтось чує, як у сусідній будинок прийшли люди. Хтось з хлопців вийшов поговорити і повернувся спокійний.

- Як у вас відносини з місцевими складаються? - запитую Тетяну.

- Ми працювали і жили в кількох прифронтових містечках та селах. І я зрозуміла, що мене впізнають. А це завжди сприймається як небезпека, ми ж не знаємо, хто чим дихає, може здати координати— таке траплялося... Але нас ніхто не видав... Це Україна.

Лана Самохвалова, Київ-Херсонська та Запорізька області - Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-