ТОП-9 міжнародних викликів 2016 року

Рік, що минає, став знаковим для України у багатьох міжнародних аспектах.

Лонгрід 01.01.2017 08:00

БЕЗВІЗ: ЗАТЯЖНИЙ ТА БОЛІСНИЙ

Чи не найголовнішим можливим досягненням у відносинах Україна-ЄС цього року мало стати скасування Європейським Союзом візового режиму з Україною. Об'єктивно, слід визнати, що на початку року саме Київ гальмував виконання усіх критеріїв для безвізу. Натомість сьогодні, і це чітко визнано: Україна зробила усе для скасування візових вимог із Шенгенською зоною, але це вже ЄС спекулює процесом візової лібералізації для українців.

Формально-офіційно в ЄС на усіх рівнях запевняють, що безвіз для українських громадян має статися якнайскоріше; технічних, а тим більше, політичних перепон немає. Керівники у Брюсселі на найвищому рівні закликають країни-члени не гальмувати візову лібералізацію для України. Європарламент вже підготував проект законодавчої резолюції про внесення України до переліку третіх країн, громадянами яких скасовуються візові вимоги. Рішення могло бути проголосоване вже цього року, але...

Україна стала заручником так званого нового запобіжника призупинення безвізових режимів для усіх третіх країн. Є політичне рішення на вимогу деяких країн ЄС, що для українців та грузинів безвіз не може бути раніше цього "механізму". Хоча, об'єктивно, таке застереження не спровокували ані Київ, ані Тбілісі. Скоріше за все - Анкара. Але це вже інша історія.

Відтак, 2017 рік стане визначальним для відновлення з боку Євросоюзу довіри до найбільш європейсько оптимістичної нації - українців. Ми виконали усе. Ми готові та не становимо небезпеку для країн ЄС. Українці готові й можуть здійснити вклад у розвиток Європи на нинішньому кризовому етапі.

АСОЦІАЦІЯ З ЄС: СУМНІВНІ МАНЕВРИ З БЕЗСУМНІВНИМИ ПЕРСПЕКТИВАМИ

6 квітня на консультативному референдумі у Нідерландах проти ратифікації Угоди про асоціацію України з Євросоюзом проголосувало 61% голландців, які брали участь у волевиявленні. Такий неприємний для України результат відкинув затвердження закону про ратифікацію. Референдуму передувала масштабна кампанія проти української асоціації, під час якої у Нідерландах, де мало що знали про Україну, на додачу до загальних євроскептичних настроїв поширили не один міф про нашу країну. Ситуація ускладнювалася й тим, що Україна не могла брати участь у кампанії, адже референдум фактично був внутрішньою справою Нідерландів.

Після референдуму голландський прем'єр Марк Рютте заявив, що планує слідувати дорадчим результатам референдуму, однак не хоче відкидати Угоду та хоче знайти юридично зобов'язуюче рішення, яке заспокоїть електорат і дасть можливість завершити ратифікацію. За словами Рютте, відмова від ратифікації стане "подарунком Путіну" і порушить єдність у Європі.

Після вкрай напруженого і затяжного переговорного процесу в самих Нідерландах, та пізніше переговорів європейських лідерів у Брюсселі, Рада ЄС підтримала рішення, якого добивалися Нідерланди для завершення ратифікації.

Тепер уряду Рютте потрібно знайти підтримку в двох палатах парламенту, і найбільш серйозні занепокоєння викликає майбутнє голосування у сенаті. Якщо у Нижній палаті правлячі партії VVD та PVdA мають принаймні половину голосів, то у Верхній палаті вони в меншості й уряду доведеться розраховувати на підтримку опозиційних партій.

ПЕРЕМОГА ТРАМПА: ЗАГРОЗА ОСЛАБЛЕННЯ ПІДТРИМКИ США

Відкриті заяви обраного президента США Дональда Трампа про намір зблизити відносин з РФ, а також аналогічні сигнали з боку Кремля викликають стурбованість щодо перспектив подальшої американської підтримки України.

Фото: AA

При цьому не тільки в Києві, але й у Вашингтоні та багатьох інших західних столицях не розуміють логіки Трампа. Він аргументує свою позицію тим, що Штати й на початку президентства Обами намагалися "вирівняти" відносини з РФ, і це вважалося нормальною дипломатичною практикою. Однак тоді Росія не перебувала під міжнародними санкціями через агресію проти інших держав, а Штати разом з ЄС не витрачали сотні мільярдів доларів на посилення оборонного потенціалу в Європі на противагу мілітаризації РФ.

Тим часом, у процесі формування нової адміністрації Трампа занепокоєнь не меншає. Він уже призначив своїм радником з питань нацбезпеки екс-генерала Майкла Флінна, який неодноразово висловлював позицію на підтримку Москви та був помічений у прямому контакті з президентом РФ Володимиром Путіним. Крім того, номінантом на пост держсекретаря був призначений керівник корпорації ExxonMobile Рекс Тіллерсон. Він має тісні бізнес-зв'язки з керівництвом Кремля та, за інформацією американських ЗМІ, був причетний до лобіювання проти закону на підтримку України STAND for Ukraine Act, який вводив більш суворі умови для послаблення економічних санкцій проти Росії.

Так чи інакше, перший "іспит" на витривалість підтримки України Трамп пройде в березні, коли йому буде потрібно прийняти рішення щодо продовження або припинення "кримських" санкції проти РФ.

МІНСЬКИЙ ПРОЦЕС: ГЛУХИЙ КУТ?

Мінський процес тягнеться настільки повільно, що багато хто взагалі не бачить вже в ньому жодного сенсу. Але попри це, всі як мантру не перестають повторювати, що альтернативи йому немає.

Під процесом розуміють, у першу чергу, не Мінський протокол 5 вересня 2014 року, хоча саме він поклав початок руху, а Мінські домовленості від 12 лютого 2015 року.

За логікою, 13 пунктів документа (чи не в цьому криється його нещасливість?) повинні були стати дорожньою картою поступового виходу з кризи, завершення війни. Однак проблема в тому, що з самого спочатку Київ і Москва занадто по-різному розуміли послідовність кроків виконання домовленостей.

19 жовтня цього року в черговій відчайдушній спробі реанімувати "Мінськ-2" Німеччині (яка, до того ж головувала в ОБСЄ і намагалася з усіх сил показати результат на фронті кризового менеджменту) вдалося зібрати лідерів Нормандської четвірки (Франція, Німеччина, Україна і Росія) в Берліні.

Домовилися підготувати дуже конкретну дорожню карту до Мінських угод. Протягом місяця... Минуло вже майже 2,5,... а віз і нині там. Ніякого зближення позицій не спостерігається. Сторони і досі ставлять один одній умови, які взаємно вважають неприйнятними. У 2016-му Мінський процес опинився в глухому куті, а чи вдасться з нього вийти може стати зрозумілим у наступному році.

ВТОРГНЕННЯ РОСІЇ В СИРІЮ ЯК ВІЗУАЛІЗАЦІЯ ПОГРОЗ УКРАЇНІ

Україна та Сирія - дві держави, які протягом останніх років постраждали від російської зброї. Більше 10 тисяч загиблих на Донбасі українців та десятки знищених населених пунктів видалися Кремлю недостатніми, тож Москва вирішила занапастити своєю "допомогою" ще й Сирію. Різноманітне новітнє смертоносне приладдя регулярно випробовується російськими військами як в Україні, так і в Сирії. Кров, сльози та страждання людей не проникають за високі кремлівські стіни, а незахищені тіла цивільних українців та сирійців служать російським військовим нічим іншим, як мішенями.

Сирійському Алеппо та українському Дебальцевому достоту стати містами-побратимами після визволення від окупантів. Обидва населені пункти зазнали нищівних ударів російської зброї, обидва були зруйновані, обидва мали стратегічне значення до приходу "визволителів".

Однак, незважаючи на багато подібного у тому жахітті, що Москва творить у Сирії та Україні, є в ситуаціях у двох країнах одна принципова різниця: в Україну РФ ніхто не запрошував. Кремль спробував загарбати нашу територію, однак отримали рішучий відпір і був змушені послабити хват. Незважаючи на небезпеку гібридної війни, все ж вона несе з собою менше руйнувань, ніж відкрита збройна участь Росії, як це відбувається на Близькому Сході, хоча самі руїни Алеппо візуалізують майбутнє, яке Москва бажає Україні.

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: ІСТОРИЧНА НЕТОЛЕРАНТНІСТЬ

Рік 2016-й в українсько-польських відносинах видався складним. А все через непросту історію обох народів. Проблема Волинської трагедії у двосторонніх взаєминах віддавна була чутливою. Але в цьому році вона, фактично, затьмарила усі інші виміри співпраці Києва і Варшави. А все через резолюції, якими Сейм та Сенат Польщі влітку визнали трагічні події на Волині 1943-1944 років "геноцидом" польського народу з рук бандерівців.

Оливи до вогню в жовтні "підлив" художній фільм "Волинь", де дуже артистично і вірогідно режисер Войцех Смажовський показав весь трагізм ситуації, проте в ньому одна сторона є виключно жертвою, а інша - тільки хижаком. Українцям складно сприйняти цей фільм, де багато неточностей і гіпербол, а поляки переконані, що це - майже підручник історії.

Для подолання кризи взаємин в історичній площині обом сторонам потрібно зробити крок назад і спробувати подивитися на себе збоку. І не шукати скалки в чужому оці, маючи колоду у своєму. Треба бути відвертими: українці погано знають свою історію, а тому важко сприймають факт, що свої могли вбивати невинних людей. Натомість, поляки у цьому конфлікті бачать себе виключно в образі жертви, що також далеко від істини.

Об'єктивне вивчення проблематики в українських і польських школах, спільні експедиції у пошуках невідомих захоронень, вшанування загиблих, відновлення кладовищ й інтенсивна робота істориків є приписом сцілення на "волинську" хворобу. Але спершу треба зробити крок назад і подивитися у дзеркало. Що було б дуже доречним реалізувати вже у 2017-му році.

ЗАТРИМАННЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В РФ: "ПОЛЮВАННЯ" ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ

Кількість українських політв'язнів в Росії за рік збільшилася в два рази: з п'ятдесяти чоловік до більш ніж ста. Це вже якісне зростання - російський "Меморіал" змушений був вводити додаткову класифікацію для українських політв'язнів: ув'язнені за віру та всі інші.

З огляду на перебування в Росії декількох мільйонів українських громадян, спецслужби РФ мають невичерпні резерви для поповнення списку заручників. А бажання окремих силовиків вислужитися збігається в цьому з планами влади.

Українські консульські відділи в РФ працюють в напруженому графіку, але процес обміну зупинився. Чому? Схоже, Кремль покладає великі надії на 2017 рік - на "зміну варти" в західних коридорах влади. І тоді широкий жест "Відпускаємо!" може стати піарівською ширмою для гіпотетичних морально нестійких новообраних лідерів країн Заходу - щоб виправдати зняття санкцій.

Але це їхні плани. Україна же в цій ситуації повинна тримати на контролі ситуацію з кожним ув'язненим. Боротися за кожного. І юридично чітко відпрацьовувати кожну справу, доводячи до міжнародних судів і громадськості протиправний характер дій проти громадян України на території сусідньої держави.

ПІВОСТРІВ БЕЗПРАВ'Я: АРЕШТИ В КРИМУ

Ситуація в окупованому Криму залишається вкрай складною. У минулому році підтримка на постійному рівні репресій проти кримських татар, заборона на діяльність Меджлісу, доповнилися новими фактором - пошуком і успішним знаходженням "українських диверсантів". Для окупантів це простий і досить ефективний спосіб відвернути увагу населення півострова від реальних проблем і тих золотих "кримських гір", які вони їм наобіцяли.

Велика проблема і в тому, що окупований Крим в юридичному сенсі залишається "чорною дірою". Рішення "кримських судів" для України і світової громадськості нелегітимні. Однак залишати їх без уваги не можна і оскаржувати в європейських інстанціях потрібно. Але як оформляти це юридично - питання. Не менша проблема - з моніторингом ситуації в Криму, доступом правозахисників, дипломатів, журналістів. Статус окупованої території ускладнює їхні візити до Криму. Відсутність же цих фахівців і ефективного моніторингу створюють більш комфортні умови роботи для російських силовиків. Виходить замкнуте коло.

Тому правові проблеми Криму вимагають комплексного підходу, який можна виробити лише у тісній співпраці юристів різного профілю та дипломатів.

ЗБЛИЖЕННЯ ТУРЕЧЧИНИ З РОСІЄЮ: ЧОГО ЧЕКАТИ УКРАЇНІ

З 1 січня 2016-й рік розпочався для Анкари і Москви відміною безвізового режиму на тлі загострення відносин після збиття російського Су-24. Країни розсварилися, а "полем бою" стала Сирія, де лиш умовне розмежування відділяло від прямого воєнного конфлікту. Та після паузи, Росія та Туреччина почали пошук шляхів примирення. У червні Ердоган написав листа Путіну, в якому на переконання Москви, вибачився за збиття літака, а за тлумаченням Анкари, виразив співчуття за інцидент. Далі примирення активізувалося, чому навіть сприяв липневий переворот в Туреччині, у здійсненні якого звинуватили і противників зближення з Росією з оточення Ердогана. Москва зняла ембарго на турецькі продукти та відкрила своїм туристам в'їзд до Туреччини, Анкара зацікавилася російськими системами ПРО. У жовтні сторони оголосили про реалізацію проекту "Турецький потік", а в листопаді Ердоган повідомив, що його країна змінить зовнішньополітичний вектор з ЄС, "двері якого ніяк не відкриються", на співпрацю з Китаєм і Росією. У грудні на турецько-російсько-іранській зустрічі по Сирії, проведенню якої не завадило навіть вбивство російського посла в Анкарі, домовилися про подальші переговори та перспективу невійськового врегулювання конфлікту.

І хоч актуальні для України питання РФ і Туреччина воліють не піднімати, а в Анкарі декларують незмінність своєї позицій, турки розуміють перспективи реалізації "Турецького потоку" в обхід України та поглиблення співпраці з країною, яка для нас є агресором. Допоки з боку Анкари, в турецько-російській "відлизі", більше слів, аніж практики. Наскільки серйозно Туреччина розігрує російську карту побачимо в 2017-му.

Андрій Лавренюк (Брюссель), Марина Гонта (Гаага), Ярослав Довгопол (Вашингтон), Ольга Танасійчук (Берлін), Максим Наливайко (Оттава), Юрій Банахевич (Варшава), Олег Кудрін (Київ), Ольга Будник (Київ).