Путін та Ердоган: хто кого першим зрадить із Заходом

Путін та Ердоган: хто кого першим зрадить із Заходом

Укрінформ
Туреччину та Росію не пускають у товариство багатих: мовляв, бідні і нема демократії. Путін та Ердоган наполягають, що можна і без неї

Путін та Ердоган нарешті зустрілися особисто. Така вже важлива була зустріч, що Путін навіть не ризикнув запізнитися, навпаки – прийшов на кілька хвилин раніше гостя. Фанфар з Анкари та з Москви не бракувало.

Нам, в Україні, не варто надто перейматися можливістю союзу Росії та Туреччини, від чого Україна може мати суттєві економічні та політичні втрати. Якось вже ці втрати переживемо, навіть «Турецький потік», котрий загрожує нам зменшенням обсягів транзиту російського газу до Європи. Увесь масив інформації, версій, варіантів та інших коментарів, котрі подали ЗМІ до зустрічі Путін – Ердоган, а ще більше подадуть після зустрічі, не повинен приховати від нас головне: нинішній союз Анкари і Москви не має шансів стати стратегічним, він може бути лише ситуативним. Причому, що дуже важливо, йдеться не лише про давні й відомі всім геополітичні суперечки між Росією та Туреччиною на Близькому Сході та Південному Кавказі, хоча й це, безумовно, має значення, а й про те, що цей союз не має стратегічної економічної основи.

Безумовно, є конкретні економічні питання, які Туреччина і Росія можуть вирішити на взаємну вигоду – туризм, поставки сільгосппродукції на російський ринок, газу – на турецький, замовлення для турецьких будівельних фірм тощо. Але задля цих питань не варто проводити помпезні зустрічі президентів, а жвава торгівля не означає геополітичного союзу.

Союз двох бідняків

Зовні видається, що влада і Путіна, і Ердогана міцна, як ніколи. Російський лідер вже багато років вважається безальтернативним автократом з рейтингом популярності під 90%, а Ердоган щойно здобув вирішальну перемогу над своїми політичними опонентами – армією («кемалістами») та Ґюленом («ґюленістами»). Тобто, обидва – переможці у себе вдома, обидва – контролюють свої країни, і об’єднання сил зробить їх ще могутнішими.

Такою є зовнішня картинка, на тлі якої відбулася «історична», як її називають і в Анкарі, і в Москві, зустріч президентів Туреччини і Росії в Санкт-Петербурзі.

Тим часом, якщо вже й говорити про союз, що народжується, то це схоже на вимушений союз двох бідняків, яких не пускають у товариство багатих. А такий союз у принципі не може бути міцним і тривалим, тобто стратегічним. Звісно, йдеться саме про політичний союз, а не про економічну співпрацю двох країн, котра, до речі, була цілком плідною і раніше, до різкого погіршення двосторонніх стосунків після збитого у листопаді минулого року російського СУ-27. Тобто, якщо йдеться про повернення колишнього рівня двосторонньої торгівлі, то стратегічний союз тут ні до чого.

Однак, і Москва, і Анкара намагаються подати нинішню нормалізацію своїх стосунків саме як геополітичну подію, саме як можливий політичний союз двох потужних держав. Їм не вірять.

Чому Путін та Ердоган – насправді невдахи, а не переможці?

У обох напружені стосунки із Заходом. Причини – у кожного свої, але спільне те, що Захід є ідеологічним супротивником тієї моделі влади, яку вже вибудував Путін і вибудовує шаленими темпами Ердоган. Обоє задля власних владних амбіцій пожертвували національними інтересами. Якщо, звісно, вважати такими тісний союз із Заходом на основі спільних цінностей демократії, прав людини, дотримання міжнародного права, тощо. Усі ці цінності і Путін, і Ердоган вважають загрозою для своєї особистої влади, тому й відлучають від них свої народи.

Однак захищаючи свою владу від західної демократії, Путін і Ердоган водночас ставлять її, владу, під удар. Адже міцність будь-якої влади, навіть дуже автократичної, в кінцевому підсумку залежить від економічної та соціальної стабільності в країні. Найнадійніший шлях утримання такої стабільності  – це інтеграція у світову економіку, у якій саме Захід відіграє головну роль. Іншими словами, щоб у нинішньому світі успішно долати кризи і розвивати національну економіку треба не мати жорстких ідеологічних суперечностей із Заходом у питаннях побудови владної моделі, тобто потрібно дотримуватися основних принципів західної демократії. Або, принаймні, не мати геополітичних амбіцій. Звісно, широкі економічні зв’язки із Заходом можна забезпечити і без внутрішньої демократії. Однак якщо вони не передбачають доступу до новітніх технологій і не гарантують допомогу Заходу на випадок кризи, то не можуть, відповідно, і підкріпити геополітичні амбіції. Захід не буде «витягувати» турецьку чи російську економіку до такого рівня. Інакше Захід вирощуватиме сам собі потужного ворога. Зрештою, Захід може й змиритися з антидемократичними політичним устроєм чи то в Росії, чи то в Туреччині, але не терпітиме, якщо така країна ставатиме йому поперек дороги у геополітичних питаннях.

Дружба Заходу і Росії, яка тривала до агресії Росії проти України, ґрунтувалася на переконанні Заходу (як виявилося – помилковому), що Росія хоч і повільно, хоч і з великими труднощами, але йде дорогою демократії, і це лише питання часу, коли вона повністю перейме цінності західної політичної системи. Тепер таких ілюзій у Заходу нема, а головним завданням Росії залишається переконати (чи примусити) Захід діяти так, ніби ці ілюзії продовжують діяти. Завдання в принципі нереальне, однак у Росії просто не залишається іншого виходу, ніж продовжувати ще якийсь час цю приречену на невдачу політику. Тому і можна вважати Путіна невдахою, а його особиста влада тільки захиталася після відкритої конфронтації із Заходом.

Щось подібне обов’язково станеться і в Ердогана. Захід, безумовно, його терпітиме, і навіть у чомусь поступатиметься його вимогам, бо Туреччина – важлива складова НАТО. У цьому плані влада Ердогана, як і Путіна, стоятиме міцно. Однак Захід не даватиме Ердогану стільки матеріальної підтримки, щоб він міг надійно гарантувати міцність своєї особистої влади від зазіхань внутрішніх конкурентів. Захід не рятуватиме турецьку економіку, якщо вона матиме (а вона обов’язково їх матиме; власне, вже має) серйозні проблеми. Зокрема, ЄС не дасть Туреччині безвізового режиму, щоб Ердоган не міг збувати своїх безробітних – потенційну загрозу будь-якій владі  - у Європу.

Ворожнеча із Заходом як шлях до дружби з ним

Путін шантажує Захід дружбою з Ердоганом, а Ердоган шантажує Захід дружбою з Путіним. Для надання шантажу більшої переконливості вони готові і щось реальне «антизахідне» утнути. Але не дуже сильне, щоб шляхи до миру із Заходом не були повністю відрізані. Приміром, через це вихід Туреччини з НАТО виключається. Або спільна російсько-турецька підтримка Асада в Сирії. Тобто, Захід залишається головним політичним інтересом і для Ердогана, і для Путіна. І той, і той сваряться із Заходом і миряться між собою, аби домогтися… дружби і союзу із Заходом. Якби у нинішніх російсько-турецьких відносинах раптом не було такого визначального фактору як Захід (як, приміром, триста років тому), то Росія і Туреччина затіяли б те, що вони зазвичай і робили триста років тому – війну між собою. Ось такий він сьогодні - «стратегічний союз» Москви і Анкари: досить Заходу запропонувати «мирову» чи то Путіну, чи то Ердогану, цей «союз» вмить розпадеться, бо його мети – дружби із Заходом – буде досягнуто, і він втратить сенс. Щоправда, хтось – Ердоган чи Путін – програє чи виграє, залежно від того, кому зробить пропозицію Захід. Виграти обоє вони не можуть.

Ця особливість «союзу» Путіна і Ердогана проявляється вже зараз. Здавалося б, що заважало Путіну заявити після зустрічі з Ердоганом про повне і негайне зняття санкцій з турецьких компаній, введені після знищення російського СУ-27. А він лише сказав, що Росія буде поетапно їх знімати. Просто «союзники» бояться надто роздавати один одному подарунки, не знаючи, хто з них першим кого зрадить у союзі із Заходом.

Вже зараз видно, що Захід, у принципі, готовий поторгуватися з одним із шантажистів. Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр за день до зустрічі Путін – Ердоган зробив цікаву заяву щодо Туреччини. З одного боку, вона досить примирлива: мовляв, так, ми в Німеччині, критикуючи затримання вчителів, суддів та журналістів, забували, що ті, хто здійснював переворот, «діяли з надмірною жорстокістю проти цивільних, проти парламенту». З іншого – дає зрозуміти Ердогану, що Захід зовсім не боїться шантажу: «Я не вірю, що відносини між цими двома країнами стануть настільки тісними, що Росія зможе запропонувати Туреччині партнерство у сфері безпеки, яке стане альтернативою НАТО».

«Рожева мрія» і Путіна, і Ердогана – це коли Захід допомагає їм усім, що в нього є, включаючи технології, отримує взамін які завгодно гроші та іншого роду плату (приміром, російські солдати воюватимуть з якимись талібами чи ІДІЛ замість американських), але абсолютно не втручається у їхні стосунки з підданими, не вчить, як має бути організована влада, забуде про «права людини», визнає, що певні малі країни є їхніми «зонами впливу», де також західні правила не діють, тощо. По суті, це аналог Ялтинських угод 1945 року. Щоправда, у Росії і Туреччини різні бажання щодо масштабів таких угод: у Туреччини скромніші і обмежуються регіоном Близького Сходу і Південного Кавказу (тут, до речі, і суперечать її інтереси російським), а в Росії вони охоплюють весь світ.

Усі ці «ялтинські» принципи вже настільки застаріли, бажання їх утвердити настільки не підкріплені реальною силою – і економічною, і навіть військовою, що їх реанімація як основи світового порядку абсолютно неможлива. І жодні союзи авторитарних лідерів їх не оживлять.

Юрій Сандул

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-