Уроки Венесуели для українців

Аналітика 20.05.2016 09:00 1127

Що маємо спільного з далекою країною?

У Венесуелі - країні на другому кінці світу - велика біда. Країна стрімко наближається до масового голоду, а отже - до всеохопного хаосу, наслідки якого можуть бути катастрофічними для народу, нації, держави.

Фото: blogs.opinionmalaga.com

Сьогодні у Венесуелі не вистачає буквально усього - від ліків до їжі. Дефіцит - тотальний. В країні вже нема грошей, щоб надрукувати нові гроші. Офіційна інфляція за 2015 рік - 180%. Прогноз на 2016 рік - зростання цін на 720%. Не дивно, що венесуельці масово грабують магазини і один одного, що спалахують «голодні бунти», з якими вже не може впоратися поліція.

Фото: bloggar.nwt.se

Трагізм чи парадокс цієї біди посилюється тим, що Венесуела зовсім не була приречена на неї об'єктивними причинами, тобто тими, що не залежать від дій людини (приміром, землетрус, масштабна повінь, цунамі чи грандіозна засуха - нічого подібного не було). Мало хто знає, що Венесуела має найбільші в світі розвідані запаси нафти (46,5 мільярда тонн), і продає на світовому ринку цілком достатньо цього продукту, щоб країна при будь-яких коливаннях світових цін була застрахована від такого лиха, як масовий голод чи тотальний дефіцит життєво необхідних товарів.

Безпосередня причина такого стану - падіння світових цін на енергоносії, бо Венесуела повністю залежна від доходів з їх продажу. Однак, це, звісно, тільки «верхівка айсберга». Глибинні причини слід шукати значно глибше (даруйте за каламбур), адже, скажімо, Саудівська Аравія чи Кувейт теж живуть практично виключно з експорту енергоносіїв, але нічого подібного до венесуельської кризи там нема і не буде.

Фото: nv.ua

Ці глибинні причини, з яких багата ресурсами країна скотилася в прірву злиднів і ось-ось докотиться до громадянської війни, видаються цілком очевидними. «Соціалізм» і «лівий популізм» - ось універсальна і гранично коротка відповідь, з якою ніхто, за великим рахунком, не сперечається. Мовляв, 17 років керування державою «соціалістами» Уго Чавесом та його соратником і нинішнім президентом країни Ніколасом Мадуро - і ось вам закономірний результат. «Соціалізм» у даному випадку подається як максимальний ступінь втручання (контролю) держави в економіку. З огляду на те, що Венесуела - надто далека від нас країна, і тамтешня криза Україну ніяк не зачіпає, така загальна відповідь-пояснення нас цілком вдовольняє. Докопуватися глибше, деталізувати її нам нецікаво. Інтерес до цього у мізерної кількості українців (переважно, у політологів і економістів - фахових і любителів) суто теоретичний - як зайвий доказ загальновідомої та простої істини, що країна, яка обрала соціалістичний шлях, неспроможна забезпечити «підвідомчому» населенню матеріальний достаток, зіставний з тим, який дає своїм людям країна капіталістична.

Підтверджень згаданої істини в історії - скільки завгодно. «Соціалістичні» СРСР, Куба, Китай, Кампучія, Північна Корея, Ефіопія, Румунія, Угорщина, Болгарія тощо - раніше чи пізніше, не зумівши досягти обіцяного соціалістичною владою рівня добробуту, або відмовлялися від соціалізму економічними чи навіть політичними реформами на користь законів капіталістичного ринку, або така відмова є для них неминучою у найближчій історичній перспективі.

Однак корисно було б уточнити терміни, в яких ми намагаємося пояснити венесуельську ситуацію. І тоді вона не задаватиметься нам абсолютно чужою і нецікавою. «Соціалізм» чи «популізм» - все-таки недостатня відповідь. «Соціалізм» - надто широкий і надто нечіткий термін, як, власне, і «популізм». Елементів соціалізму дуже багато і в економічно, і в соціально успішних країнах Заходу. Десь більше (як, приміром, у Швеції), десь - менше (як у США), але є вони всюди. І без популізму не обходиться жодна політична система економічно розвинутих країн Заходу. І взагалі, терміни «соціалізм», «капіталізм» - продукт марксистів, соціал-демократів та інших «лівих» теоретиків-ідеологів, як, власне, і самий поділ на «лівих», «правих», «центристів».

Спробуємо означити нинішню венесуельську та інші подібні ситуації іншими, більш нейтральними і конкретними та менш заідеологізованими, словами-термінами. І тоді, до речі, ми побачимо, як це не виглядатиме для когось диким чи неймовірним, багато чого спільного у нинішньої Венесуели з Україною.

Замінимо загальний ідеологічний термін «соціалізм» на так само загальний, проте ідеологічно нейтральний, термін «концентрація влади в одному центрі». Бо першопричина усіх «соціалістичних» негараздів у різних проявах конкретних країн - політика, точніше - оця сама монопольна концентрація влади в одному центрі. Або, іншими словами, - відсутність реального, а не декларативного, поділу влади на виконавчу, законодавчу, судову. Ця відсутність неминуче провокує безвідповідальність влади перед суспільством, а отже - можливість безкарно красти мільйони і мільярди із загальнонаціонального (загальнодержавного) «котла».Можна було б замість «концентрація влади» чи «відсутність поділу влади на незалежні одна від одної гілки» сказати зовсім просто, одним словом: недемократія, однак і термін «демократія» у даному випадку не зовсім точно відбиває суть проблеми, адже очевидно недемократичні режими Путіна, Чавеса (а тепер і його спадкоємця Мадуро), Гітлера постали після загалом очевидних демократичних процедур - загальних виборів. Або, приміром, Лукашенко у Білорусі чи Назарбаєв у Казахстані теж правлять після загальних виборів, але хто наважиться назвати режими в цих країнах такими ж демократичними, як у Франції чи Німеччині. До того ж ми вже згадували приклад Саудівської Аравії чи Кувейту, де демократії в західному розумінні цього поняття просто не існує, однак тамтешня верховна влада, безальтернативно сконцентрувавши її в одному центрі, з суто специфічних місцевих політико-релігійних причин не перетворює її у джерело безмежного збагачення еліти за рахунок зубожіння решти народу.

Придушення «соціалістичною» державою приватної економічної діяльності (приватної власності на засоби виробництва - так формулювали марксисти), що є закономірною причиною економічних негараздів, у свою чергу є лише закономірним наслідком концентрації влади в одному центрі. Саме така концентрація була обов'язковим елементом порядку в тих країнах, які зазнавали (чи неминуче зазнають, якщо не буде принципових політичних змін) краху, подібного до венесуельського. Оскільки монополія на владу об'єктивно прагне до винищення усього, що може становити базу для виникнення альтернативних центрів влади (претендентів на владу), то закономірно знищується приватна економічна діяльність, яка непідконтрольна державі (точніше - монополістам влади в державі) і яка може стати фінансовим спонсором політичної опозиції. І, звісно, одержавлення економіки при концентрації влади створює ідеальні умови для крадіжок такого рівня, яке ми зараз називаємо системною корупцією. Тому перше, що зробив Чавес у Венесуелі, прийшовши до влади, - «націоналізував» головне багатство країни - нафту. Звісно, пообіцявши, що «народна» нафта тепер вже точно належатиме народу. Наслідок - голод і злидні для народу і стрімке збагачення тих, хто при владі.

Фото: novaiskra.org.ua

Отже, якщо не зважати на усі проміжні ланцюжки, то формула (або теорема - можна й так сказати) виглядає наступним чином: соціально-економічні проблеми аж до масового голоду в крайніх випадках - це природний і неминучий наслідок монополії на владу. Інша справа, що різні політики в різних країнах, утримуючи монопольну владу, користуються нею (точніше сказати - зловживають, тобто крадуть) з різним ступенем жадібності та по різному проявляють звичайний інстинкт самозбереження. І тому окремим країнам вдавалося позбутися політиків-монополістів ще до того, як мав настати загальний колапс на кшталт нинішнього венесуельського. Найуспішніше це зробили країни Східної Європи - колишні «народні демократії» з «соціалістичного табору». Там зміни були кардинальні - від одного типу влади до принципово іншого, тотожного демократіям Заходу. Тому й економічні успіхи цих країн були найвагомішими.

Іншим щастило менше, і вони мусили пройти етап відвертих злиднів і навіть голоду, перш ніж знищити монопольність влади чи хоча б змусити цю владу схаменутися і проявити інстинкт самозбереження, тобто - менше красти чи послабити тиск на приватну економічну діяльність, дозволивши офіційне функціонування принаймні частини законів вільного («капіталістичного») ринку. Як це вимушено зробила китайська політична еліта (після десятиліть «маоїзму» з його масовим голодом), чи в'єтнамська, чи як це зараз намагається зробити кубинська. До речі, російська політична еліта теж, можна сказати, вчасно схаменулася і відклала в часі катастрофу ціною відмови від КПРС, СРСР і «розвинутого соціалізму» (змінивши його впровадженням нового різновиду НЕПу), але зберегла монопольну концентрацію влади. Утім, сьогодні російський владний монополізм знову, внаслідок падіння цін на енергоносії та санкцій Заходу за агресію проти України, стоїть перед тією ж дилемою, що й російські комуністи-більшовики у 1985-1991 роках: чим пожертвувати, щоб зберегти владу? Чи нічим не жертвувати, а «загвинчувати гайки»? Нарешті, є в світі країни, котрі вже дійшли до етапу всенародних злиднів, але не можуть знищити монополізм влади, котрий і є головною причиною згаданих злиднів, а владна верхівка настільки жадібна і безжалісна до власного народу чи настільки боїться відповідальності за вкрадене, що проявляє інстинкт самозбереження не у зміні економічної політики (як у Росії чи Китаї), а у посиленні репресій проти власного населення (найяскравіший приклад - Північна Корея, а тепер, схоже, до такої ситуації наближається Венесуела; там Мадуро демонструє абсолютну рішучість не поступатися владою, і це в жахливих умовах, в яких опинилася нині країна).

Фото: m.forocoches.com

Схожість України з Венесуелою в тому, що і там, і там немає чіткого писаного і реального розподілу гілок влади, натомість влада зосереджена в одному центрі (хоча, звісно, на папері, тобто - у писаних законах, все дуже демократично), а отже і квітне в Україні і Венесуелі системна корупція. Так, ця монополія не є абсолютно непохитною, як у Росії чи в колишніх республіках радянської Середньої Азії. Так, українське громадянське суспільство хоч і немічне, але все-таки живе і відчайдушно бореться за своє молоде життя. У цій боротьбі воно не дає вітчизняній еліті «забетонувати» для себе монополію на владу. Остання спроба це зробити викликала всенародний спротив, причому переможний, у формі Майдану. Саме зараз в Україні відбувається запекла боротьба за встановлення нової політичної системи, суть якої полягала б саме в унеможливленні монополізації влади. Варто відзначити, що навіть серед української владної еліти є люди, які розуміють і щось реально роблять, аби реально змінити, як того вимагав Майдан, систему влади в країні.

Можливо, саме те, що в Україні концентрація влади в одному центрі, яка дісталася нам у спадок від Росії (СРСР), перебуває під постійним тиском суспільства, у тому числі - усвідомленим з метою зміни владної системи, а не лише банальною вимогою широких мас дати більшу зарплату чи пенсію, аж до таких радикальних форм, як Майдани, і є суттєвою нашою відмінністю і від Росії, і від Венесуели. І ця відмінність, безумовно, знижує рівень жадібності нашої владної еліти. Він явно «не дотягує» до венесуельскої. Хоча, як показала наша зовсім недавня історія, «професіонали» з «команди» президента Віктора Януковича демонстрували готовність і здатність дуже скоро таки «дотягнути» до такого рівня. На щастя, українське суспільство разом з частиною еліти зуміли зупинити на Майдані скочування країни до стану хаосу і розрухи (а враховуючи сусідство Росії - і до втрати державної незалежності), яке було б неминучим, якби «команда» Януковича утримала монополію на владу ще якихось п'ять-десять років.

Зрештою, все в світі, як-то кажуть, відносно. В Україні неможливий голод за будь-якої природної ситуації чи за будь-якої влади, якщо тільки ця влада не влаштує його штучно і найбрутальнішим способом - насильницьким відбиранням їжі у людей, як це сталося у 1932 - 33 роках. У цьому сенсі ми, звісно, - не Венесуела. Однак, з іншого боку, середня зарплата в 150-200 доларів у багатющій на природні ресурси і роботящий люд Україні - хіба не злидні? Чи українці розкішно жили у найзаможніші радянські часи - у 60-70 роках минулого століття? Тож давайте не ставитися до подій у Венесуелі як до чогось такого, що не має геть ніякого значення для України.

На жаль, у нас все ще мільйони українців досі щиро вважають, що високого за світовими мірками матеріального добробуту країни, а отже і їх особистого, можна досягти, просто давши владу чесним і справедливим депутатам, президентам, міністрам чи прокурорам з суддями, а розмови про демократію і реальний поділ верховної влади на незалежні складові - то пуста балаканина різних далеких від народу «інтелігентів», а тому не має реального значення. Такі переконання і є головним джерелом сумнозвісного популізму, який цілком демократично приводить до влади таких, як Чавес і Мадуро. І Януковича теж. Урок Венесуели мав би стати для українців ще одним доказом того, що політичні реформи в Україні (ота сама реальна незалежність гілок влади) є найпершою і найважливішою умовою матеріального добробуту і нашої держави загалом, і наших громадян зокрема.

Юрій Сандул. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-