Олланд, Путін, цуценя і бомба «За Париж!»

Президенти Росії та Франції прийшли до їхньої давно анонсованої зустрічі в четвер з дуже різними позиціями і в дуже різному настрої.

ГІСТЬ ПЕРЕД ЗУСТРІЧЧЮ

Президент Франції Олланд, який мав рейтинг і так не дуже високий, після атаки на Париж зобов'язаний бути активним, рішучим, змітати всі перешкоди на шляху до бажаної мети - забезпечення безпеки. І дипломатичний марафон (Кемерон, Обама, Меркель, Ренці і ось - Путін), здійснений Олландом на цьому тижні, - безпрограшний хід. Зрозуміло, що співчуття висловлять, і посилити натиск на ІДІЛ пообіцяють, і навіть, ймовірно, щось реально буде зроблено (Британія та Німеччина вже начебто роблять). Але також зрозуміло, що все це буде в рамках політики, як «мистецтва можливого».

А неможливим спочатку уявлялося зближення щодо сирійського питання позиції Вашингтона та Москви. І якщо російські ЗМІ до поїздки Олланда в США радісно промовляли про те, що «у Парижі вже не говорять про відхід Асада з політики», то після були змушені визнати: так, «на підсумковій прес-конференції у Вашингтоні вони вже разом кивали з приводу зміни режиму в Дамаску і відходу Башара Асада».

Тому дивно було б очікувати якихось проривних домовленостей від зустрічі в Москві. Однак для запасу міцності цієї зустрічі у Олланда були контакти з Росією на військовому рівні, що дозволяють говорити про широку коаліцію в боротьбі з тероризмом. Наприклад, такий факт, дбайливо розпіарений кремлівськими ЗМІ до його приїзду: «Путін уже зробив крок до практичного створення коаліції, віддавши наказ крейсеру «Москва» в Сирії «увійти у контакт» з французьким авіаносцем «Шарль де Голль» і почати працювати з французами як «із союзниками».

Але ж цю заяву принаймні не соромно цитувати. На жаль, російські медіа, намагаючись показати, як усе добре, часто впадають у тон комічний, самопародійний, що викликає в пам'яті знаменитий кімівский журнал «Корея», який у 70-80-ті роки вважався смішнішим, ніж радянський «Крокодил»: «Французькі ЗМІ підкреслили такі знаки уваги з боку Росії, як подароване російськими поліцейськими цуценя і авіабомба з видряпаним російською «За Париж». Ці знімки облетіли всі європейські таблоїди і зробили свою справу».

«Цуценя» і «бомба «За Париж» - так, це серйозно.

РОСІЯ ПЕРЕД ЗУСТРІЧЧЮ

Чиновники всіх видів змагалися зі ЗМІ - хто з них болючіше вкусить Туреччину

У Росії атмосфера до приїзду Олланда склалася напружена, аж до колективного безумства і манії переслідування. Франції аж до вечора в російському інформполі не було. У ньому взагалі нічого не було, крім Туреччини. ЗМІ та чиновники всіх видів і прошарків розпочали негласну суперечку - хто з них болючіше, голосніше та ефективніше ущипне, вкусить, дряпне Туреччину та її президента.

Міністерство оборони - розрив усіх військових зв'язків! Ростуризм - жодного туризму в Туреччину, а хто не згоден - штрафи! Мінсільгосп і Росспоживнагляд - ні турецькому імпорту продуктів! Російський футбольний союз - ніяких поїздок клубів на міжсезонні збори до Туреччини. Що, якось безсистемно? Зараз підправимо. Далі почалося засідання кабінету міністрів, у підсумку - завдання у дводенний строк розробити комплексні санкції як покарання зарозумілим нащадкам яничарів. Ну і солодкою вишенькою на торті - легкі погроми посольства Туреччини в Москві й консульства в Новоросійську.

Усі знають - особливості російської політики залежать від настрою і світосприйняття однієї людини

Так, інцидент із Су-24 важкий, болісний. Але реакція - настільки різка щодо країни, яка ще недавно була чи не союзником Росії... Реакція судомна, істерична, в умовах, коли економіка і зовнішньополітична ситуація країни виглядає зовсім не блискуче, видалася дещо дивною. Навіть із урахуванням усіх дивацтв сучасної російської політики.

Але спасибі головному редактору «Эха Москвы» Олексію Венедиктову. Недарма він стільки хвалиться, кажучи, скільки випиває віскі з кремлівськими чиновниками. І після цього справно зливає інсайдерську інформацію у світовий простір.

ГОСПОДАР ПЕРЕД ЗУСТРІЧЧЮ

Так, зараз виявляється, що всі особливості російської політики залежать від настрою і світосприйняття однієї людини - Володимира Володимировича Путіна.

Ось що розповів Венедиктов про сучасний душевний стан ВВП: «У цьому випадку Туреччина провела демонстрацію: не смійте літати без нашого дозволу над нашою територією... А далі почалося таке. Як мені розповіли, Володимир Володимирович оскаженів після того, як дізнався, що льотчик загинув, і був беззбройний, беззахисний розстріляний із землі, був розлючений. Потім цей сказ, як мені розповідали, перейшов у холодну лють. Адже він 11 днів тому зустрічався з Ердоганом, і за дуже багатьма позиціями вони домовилися. І тоді оточення Путіна говорило, що Ердоган буде нашим посередником у наших переговорах з ЄС. Він не запроваджує санкції, Туреччина, яка хоче вступити в Євросоюз, - країна, близька до європейської, яка безпосередньо торгувала з Кримом. Так, санкції, а Туреччина торгує. Єдина. І багато хто в оточенні Путіна були дуже натхненні позицією Ердогана. Звичайно, непростий чоловік цей султан, але те, що він не займав жорстку позицію щодо Росії стосовно Криму та України, що Путіну й важливо було, це точно. І тому Путін... Я завжди розповідав про друзів, ворогів і зрадників (три сорти людей, на які Володимир Володимирович ділить людство. - Ред.). Ось це типово те, що президент Путін сказав від душі: це зрада, удар у спину. Він вважав Ердогана якщо не другом, то союзником. Якщо не союзником, то партнером. І Туреччина так поводилася. Тут треба визнати, що зазвичай Туреччина поводилася як партнер, союзник. І тому пропускалися повз вуха всі попередження Туреччини: ну, не залітайте ви на нашу територію, не бомбардуйте ви наших союзників, не бомбардуйте наших турків, які туркмени - на території Сирії. Так, так, так. І наші продовжували літати, і, мабуть, бомбардували. Ми не знаємо (там дуже багато технічних моментів, які важливі). Я розмовляв з різними людьми: якби не загинув льотчик, якби обидва приземлилися, і потім вони були евакуйовані, то такого напруження б не було. Тут величезну роль відіграє те, що Путін відчув, що його знову особисто зрадили! Ось, як його американці зрадили з Україною, що обіцяли - не зробили. Під час Лівії... Ось це знову зрада.

Величезною країною, напханою зброєю, правлять зигзаги психології - по суті, підліткової

Тому спіраль протистояння, поки що не військового, буде розкручуватися. Я чекав будь-яких санкцій, я їх дочекався, як-то кажуть. Швидше за все, дуже вигідний проект для Росії - будувати АЕС за мільярди доларів - буде заморожено. «Турецький потік» - down, «Південний потік» - down. Це якщо говорити про великі проекти. Навпаки, сюди фрукти - до побачення, курятина - до побачення, авіасполучення - до побачення».

Зізнатися, від цього пояснення, такого простого, але, судячи з усього, абсолютно точного, стає страшнувато. Тому що величезною країною, напханою зброєю, правлять зигзаги психології, по суті, підліткової, сформованої етикою книги «Щит і меч» і однойменного фільму (поділ на друзів-ворогів, зрадників, на «наших» і «фашистів» - це ж усе звідти). Тобто турки зараз і надовго стали для Путіна, а отже, і для Росії, такими поганими (на рівні з українцями) лише тому, що вони в чиємусь запаленому мозку тепер однозначно марковані «зрадниками».

Саме тому, до зустрічі Путіна з Олландом Кремлем анонсувалися вже не одна-дві, а три теми, заявлені як практично рівноправні: 1. Формування коаліції для боротьби з ІДІЛ, міжнародним тероризмом. 2. Україна. 3. Туреччина.

ПРЕС-ПІДХІД НА ВИХІД

Що ж вийшло в результаті? Відкрита частина зустрічі Путіна і Олланда була церемоніальною і не дуже змістовною. Спостерігачі лише зазначили, що обидва президента мало дивляться один на одного і вигляд мають якось не дуже задоволений, але один одному при цьому не надто суперечать.

Всі дійшли природного висновку, що переговори щодо боротьби з тероризмом пройдуть успішно - у вигляді загальних декларацій і добрих намірів. А стосвно решти пунктів - зближення не передбачається.

Потім - закрита частина переговорів і фінальний прес-підхід з двома питаннями від журналістів кожної зі сторін. Тут було дуже важливо, що скажуть президенти у своїх виступах «для затравки» і про що взагалі не згадають.

Так ось - жодної рівноправності у викладенні заявлених раніше трьох тем не було. Обидва президента майже весь відведений час розповідали про важливість боротьби з тероризмом, причому досить обтічно. Ключовим була теза, чітко промовлена Олландом: «У Сирії має бути створено перехідний уряд, Асад не може відігравати ніякої ролі в майбутньому Сирії». «Не може» і «ніякої» - все, розмову закінчено. За всього бажання Франції згуртувати «ширку» Росії в результаті не залишено жодної лазівки для протягування її протеже, сирійського президента, до столу переговорів про майбутнє Сирії. У свою чергу, і Путін вкотре підтвердив, що Асада не здасть (він же не зрадник): «Успішно боротися з терористами можна без наземної операції, яку може забезпечити тільки армія Асада».

Отже, глухий кут. Але, щоб був хоч якийсь результат, потрібно було сказати в унісон щось спільне і вже вирішене, на кшталт яскравого співробітництва «Москви» і «Де Голля». Що й було зроблено. Олланд: «Росія і Франція домовилися посилити обмін даними в рамках боротьби з тероризмом у Сирії». Путін: «РФ і Франція домовилися посилити роботу на антитерористичному треку, посилити обмін інформацією». Залік!

Про Україну і Мінськ-2 обидва сказали наприкінці й обидва - у старому доброму дусі: про непорушність мінських угоди і важливість їх виконання. (Але ж ми вже добре знаємо, що в цих угодах кожна сторона бачить те, що хоче бачити). А ось про Туреччину та інцидент із Су-24 не було сказано жодного слова. І це саме по собі було красномовно: Франція не хоче виносити на широке обговорення дії свого союзника за НАТО. (Адже російські ЗМІ вже встигли стільки локшини навісити, говорячи про однозначне засудження Туреччини та Ердогана в європейських столицях).

Звичайно, Володимир Володимирович поспішив взяти реванш у турецьких питаннях, поставлених добре підготовленими російськими журналістами. І відповідаючи, він відразу ж насамперед голосно заявив, що президент Франції висловив співчуття у зв'язку зі збитим літаком і загибеллю двох військових. (Узагалі, вражаюче лицемірство - наскільки Росія не журиться з приводу сотень (або тисяч?) загиблих своїх військових на Донбасі, як ганебно ховає їх. І як тепер дружно, хором плаче з приводу двох загиблих у Сирії).

Ну так, висловив співчуття - нормальна реакція нормального політика. І що?.. Так само Олланд пообіцяв Ердогану після зустрічі з Путіним поділитися своїми враженнями, інформацією. І що?.. Це теж нормальна дія нормального дипломата. Це, власне, і є політика і дипломатія. Якщо не дивитися на світ через тригранник друзі-вороги-зрадники.

ПІДЛІТКОВО-РАКЕТНІ КОМПЛЕКСИ

І ще, до речі, про зрадників. Пам'ятайте, відразу після збитого бомбардувальника ніхто в Росії не обговорював, чому Кремль не зважав на попередження Анкари, чому не домовився з нею про режим польотів біля кордону. Натомість була досить дивна заява, що Росія ділиться інформацією із США, а Туреччина - союзник США не тільки за НАТО, але й за коаліцією. Дивна, тому що незрозуміло, навіщо ж було говорити із США, щоб ті передали Туреччині, якщо можна було прямо говорити з Туреччиною - теж ніби як союзником Росії. А ось чому!

«Я вже казав і ще раз хочу сказати, - тут, схоже, ВВП навіть образи висловлює: він пояснював, а його так і не зрозуміли. - Ми заздалегідь, відповідно до домовленості з американською стороною, передали інформацію про те, де працюватиме наша авіація, на яких ешелонах, в якому місці і в який час. У цьому випадку Росія виходила з того, що Туреччина є членом діючої коаліції і повинна знати про те, що там працює саме російська авіація».

От тепер розумієте, про що каже Путін? Росія чесно й відкрито, з усією душею, летіла бомбити сирійських туркменів чи турків (у РФ для них нещодавно інше слово, синонім пригадали - «туркомани», так краще, неприємніше, схоже на «наркомани»). Не втрачайте путінську логіку - отже, Росія розкрилася, а її зрадили. Чи то одна Туреччина, чи Туреччина плюс США. Вслухайтеся, скільки болю в цих словах: «Дуже шкода, що замість того, щоб розбиратися серйозно, глибоко, працювати над тим, щоб цього ніколи не сталося більше, ми чуємо такі невиразні пояснення (Туреччини Ердогана. - Ред.) і заяви про те, що навіть вибачитися немає за що». Уявіть собі, він досі серйозно чекає вибачень від Ердогана!

Погодьтеся, є в цьому якась інфантильність, якийсь підлітковий егоїзм і відсутність дорослої рефлексії. Тобто коли він сам говорить про «воєнторг», «ввічливих людей» і «відпускників» - це нормально, це військова хитрість і спритність і аж ніяк не удар ні в чию спину. Але коли його декілька разів попередили про небажаність його дій, коли він не послухав, а його піймали і міцно вдарили, одразу ж виявляється, що він сам ні в чому не винен: це просто всі навколо зрадники (не кажучи вже про те, якою авантюрою в принципі було влізання Росії в Сирію).

І ось цей штрих у розумінні прогресуючої неадекватності російського лідера, одноосібного правителя і в цьому сенсі монарха - певно, головний підсумок його зустрічі з Олландом.

Бо ж Франсуа що: прилетів, поговорив, сказав, що потрібно, не сказав, чого не можна. І полетів. А завтра в нього - уже Мальта і там зустрічі на саміті Британської Співдружності. Робота у нього така: «Президент Франції». Ніколи чимось іншим займатися. Можливо, і не найкращий президент, але працює. Свою справу робить.

А в пана Путіна натомість - ніжне, дбайливе колупання в комплексах, як персональних, так і колективних, державних. І ці комплекси значно небезпечніші, ніж зенітно-ракетні. Тому що вся країна, вся її система влади – вертикаль - так збудована, що всі намагаються вгадати, що ж йому сподобається. Політики, чиновники, експерти, журналісти (у цьому випадку до кожного з цих слів можна додати «нібито»), щоб не бути відсунутими від корита, намагаються вгадати вищу волю. І не лише волю, але кожне чхання, свербіж, кожен вигин думки, свідомості.

І це, з одного боку, страшно. А з іншого боку, безнадійно. Щонайменше, для Росії.

Олег Кудрін, Москва.