Українська Америка: Нотатки з однієї подорожі

Українська Америка: Нотатки з однієї подорожі

Аналітика
Укрінформ
На південному сході США «українець» - це синонім працелюбної чесної людини

Отримавши грант на тижневе читання лекцій у Майамському університеті (Оксфорд, Огайо), я зробив все, щоб трохи розтягнути перебування в країні світу №1. Адже не так часто літаємо ми через океан, тому й хочеться побачити побільше нового. А серед пріоритетів було знайомство с українською діаспорою.

У місті Нью-Йорк проживають мої старі друзі з одесько-української діаспори. Добре, зафіксували. А далі, один з лідерів української громади Москви, Росїі Валерій Семененко підказав контакти пані Тамари Денисенко - активістки українського руху, яка мешкає та працює у Рочестері (північний захід штату Нью-Йорк). Так остаточно склався маршрут подорожі, Нью-Йорк - Рочестер - Баффало - Оксфорд, та її термін - не тиждень, а два тижні.

НЬЮ-ЙОРК, НЬЮ-ЙОРК...

Ми так добре знаємо про вельми різні громади, чи як тут кажуть, - ком'юніті Нью-Йорка. Звідки? Та хоча б із кіно. «Банди Нью-Йорка» - ірландці, «Хрещений батько» - італійці, «Одного разу в Америці» - євреї. А про українську громаду - зась. Як же це неправильно. Звісно, українці не мали такого значення у кримінальному житті столиці світу. Але ж хіба «біле простирадло екрану» тільки для криміналу? Хіба ж не притягнула б до екрану кінотеатрів чи телевізорів розгорнута художня розповідь про життя нью-йоркських українців. Адже український квартал розташований у старій частині Даунтауну Манхеттена - між Першою та Третьою авеню, між П'ятою та Дев'ятою стріт. Школа та Храм Святого Юра, Український музей (має потужний архів, чималу етнографічну колекцію, мистецьку, в якій багато знаних майстрів, починаючи зі славетного Олександра Архипенка), Банк «Самопоміч», «вінтажна» м'ясна крамниця (здавна заснована тут лемками), «Карпати паб», ресторан «Веселка», кафе «Стріча», крамниця українських сувенірів «Сурма». Це все - наче живі діючі декорації, що чекають свого часу.

Заглянув до «Сурми», що простісінько навпроти Храму Святого Юра. На порозі - напис «1918». Отакої - через два з половиною роки крамничка святкуватиме сторіччя! Вона й виглядає як справжній музей. По полицях можна годинами копирсатися, перебираючи різну дещицю. Для пана Ярослава, що має інвалідну багатофункціональну коляску (можна ходити, спираючись на неї, можна присісти), «Сурма» - наче клуб, який не дає залишитися на самоті. Він запитує - звідки я, навіщо, та як там в Україні, Росії? Чекаючи на відповідь, сідає, слухає. Розказує про себе. Він - з «другої хвилі еміграції», дитина воєнних років. Батьки були «переміщеними особами». Скільки ще таких історій я почую тут, на різних теренах Нью-Йорка, міста та штату...

Мій приїзд до США збігся з Хелловіном. А я колись читав про те, як цікаво, непересічно американські українці святкують цей самий Геловін (тут саме так його називають). Хотілося пройтися українською колоною в загальному параді. Та ні, це вже в далекому минулому. Останнім часом християнська громада українців, разом із деякими іншими громадами, заявила про негативне відношення до Геловіну. Звісно є й ті, хто його святкують, але не так широко, збираючись на вечірку в якійсь кафешці, барі.

ТРУДЯГА РОЧЕСТЕР

Українська громада Рочестера теж дуже стара. Нещодавно тут було поставлено пам'ятник на честь її 100-річчя. Місцева громада має храми, недільну школу, Український дім. А також - що дуже важливо - Українську Федеральну Кредитну Спілку (УФКС), яку тут називають «Кредитівкою». Останнім часом до неї увійшли понад 18 тисяч членів. «Кредитівка», по суті, стала потужним банком з активами близько 200 мільйонів доларів. Наприклад, якщо комусь треба купити будинок для родини, то він може отримати позику на 30 років лише в 3%. Важко повірити, але це так...

Розказує та сама пані Тамара Денисенко, жінка без віку та з вишуканою українською мовою без акценту:

- Я з другої хвилі еміграції. Мої батьки - «переміщені особи». Коли в 1991 році Україна стала незалежною, ми були такі щасливі. Здавалося, що країна зміниться швидко та ефективно. Адже у нас тут, на південному сході США «українець» - це синонім працелюбної чесної людини. Ми хотіли запровадити й там, на материнській Україні, досвід наших фінансових кредитних спілок. Але з того нічого не вийшло. Люди, які зайнялися цим із того боку, сприйняли це лише як можливість особистого й не дуже законного збагачення. Так, на жаль, довге панування радянської влади багато в кого спотворило свідомість. Але, що показово, в умовах розумних та діючих законів, тут в Америці, наші люди розквітають. Тому ми були дуже раді прибульцям з «четвертої хвилі», які влили свіжу кров у нашу громаду, дали їй друге дихання.

о речі, головним виконавчим директором УФКС є Олег Лебедько, талановитий менеджер саме з четвертої хвилі еміграції (як і його помічниця, Тетяна Дашкевич). З таких прикладів складається віра в те, що Україна, наша корінна, материнська, материкова Україна, розвиваючись, у демократичних умовах, при активному суспільному русі, в умовах нормальних законів та судів, увійде рівною до кола демократичних країн.

Рочестерська українська громада багато працює, аби допомогти Україні. Листуванням збирають гроші на різні програми. Активно працюють у межах програми зв'язків, обмінів «Відкритий світ». Нещодавно тут гостювали науковці з Острозької академії та львівського Католицького університету. А от із моїм приїздом збіглося перебування дівчат-волонтерок з України. Чисті очі та щире завзяття - вони тут наче вбирають у себе ту Україну, що її треба будувати.

Для нас (волонтерок і мене) громада влаштувала ранкове свято з піснями та віршами. Заради цього їхні діти та онуки ледве не всю ніч учили тексти українською. Це - зворушливо. Та був і такий собі смішний момент. Коли диригент, пані Жанна спитала: «Діти, а чи ми будемо читати вірші та співати українських пісень?», дітлахи, віком від 5 до 15, завзято в унісон відповіли чистою українською: «Оу-у... Є!»

Як і всі діти, вони чудові. Напрочуд гарні - у своїх вишиванках. Але мої очі шукали близнюків Ніколаса та Джеймса. Це діти пані Олени Прокопович, яка першою приймала мене в Рочестері. Вона - доктор політичних наук, викладає у Назарет-коледжі - колишньому католицькому, а тепер загальноосвітньому закладі. Вона теж із «четвертої хвилі», тобто та сама «свіжа кров», про яку казала пані Денисенко.

РОЧЕСТЕР НА ВІДПОЧИНКУ

Український дім має кафе-їдальню та бар. Тут працюють на засадах волонтерства. Єдина посада, на якій це неприпустимо - кухар, бо він несе юридичну відповідальність за ті страви, що наварив. Тут випало познайомитися з паном Славком. Він - ветеран В'єтнаму. Людина, яка від народження - воїн. Але при тому з великим тяжінням до мистецтва (тобто, якийсь сучасний варіант стародавнього лицарства).

- Мої батьки довго жили в Бельгії, як «переміщені особи». Від них я чув багато що про війну. Та все думав про себе: а чи міг би я бути на війні? Чи витримав би це? Тому, коли було спровоковано загострення у Південному В'єтнамі, а я вже служив в американській армії, то пішов та й сам записався на війну. Інші служили там по року. А я - один за другим - чотири роки. Отримав три поранення. Після останнього лікарі сказали: «Як хочеш, можеш ще тут залишатися, але ми особисто радимо вже повертатися». Повернувся додому, в США. А там нічого не змінилося. Навіть у танцювальному ансамблі став на те саме місце, що до війни...

Пан Славко сказав, що не відпустить мене, доки я не подивлюсь його «Запорізьку Січ». Він не пояснював, що це таке. Й часу було обмаль, бо наступного дня зранку родина інших місцевих активістів, Павлюків, обіцяла повезти на риболовлю... Але ж хіба можна було відмовити ветерану, тим більше такому, який має брови перевернутою літерою «V» - не гірше, ніж у Джека Ніколсона.

Побачивши «Запорізьку січ» пана Славка, ні хвилини не пожалкував за втраченим часом, забраним у сну. Бо Славкова «Запорізька січ» - чималий закуток антикваріату, зі смаком розкладений у підвалі. Сучасний воїн збирає його, підбираючи речі, схожі на те, що є в рєпінських «Запорожців»: шаблі, пістолі, мушкети, рушниці, порохівниці. І до всього можна не просто торкатися, а й брати в руки, володіти, хоча б і на хвилину. Дякую, Славко! (До речі, його колекція картин, що розташована на першому поверсі, теж дуже сподобалась).

Ранкова риболовля з Павлюками перетворилася на екскурсію, бо «лосось ще не пішов». Коли «лосось йде», його по річечках, що впадають в Онтаріо, можна просто руками, сачками ловити. Та не цього разу й не мені.

Але все одно будо цікаво. На пірсі - досить багато рибалок з вудлищами. Я трохи забарився, йдучи до кінця пірсу, тому й не чув, як здоровкаються батько й син Павлюки. Тому й казав усім дурне «Гудмонін!». Та постоявши кілька хвилин, почув, що всі розмовляють по-нашому. Старший Павлюк роз'яснив, що американці риболовлю не дуже люблять. І тут їх майже не зустрінеш - все «наші люди». Уявляю, як вони внутрішньо посміхалися, чуючи моє вітання.

СЛАВЕТНИЙ БАФФАЛО

Баффало - місто велике, давнє, славетне за своєю історію. Та от тільки...

Справа у тому, що в Америці відношення до міст (як і до храмових споруд) дещо інше, ніж в Європі. Більш функціональне. І багато які з колись славетних міст зараз, у постіндустріальній Америці, дещо занепали. Звісно, не так, як Детройт, та все ж. Центри цих міст спорожніли, чимало будівель закриваються, консервуються, активне населення здебільшого переїжджає до передмістя. У соціально-економічній географії таке явище має назву «облисіння міст». (Щоправда, на відміну від людської голови, ця «шевелюра» може з часом і поновитися).

А в післявоєнні часи Баффало було великим та галасливим містом. Українська громада тут була славна, активна і велика. Мабуть, навіть занадто велика (за старим висловом про «де два українці, там три гетьмани»). На жаль, у ній якийсь час точилися старі суперечки між «бандерівцями» та «мельниківцями».

Та ті часи вже промайнули. Тепер баффальска громада дружна. Хоча й набагато менша. Але ж - весела. Довелося побувати на їхній вечірці. Величенька будівля поблизу Української церкви. Своя «жива музика» - український ансамбль з хорошими голосами та джазовими синкопами.

Пощастило й тут познайомитися з цікавою людиною - паном Емілем Бандрівським. Не так, щоб зовсім молодий, і не так, щоб дуже стрункий, але ж як швидко та завзято він рухається. Як швидко міркує та вирішує різні справи... До автобусу на Оксфорд в Огайо мені залишалася година. А ще ж їхати до терміналу. Та пан Бандрівський рішуче сказав, що не відпустить мене, доки не покаже Український культурний центр «Дніпро», яким опікується. Ну, як можна сперечатися з таким енергійним та завзятим керівником.

І він показав мені свій любий широкий «Дніпро». Українська громада вселилася сюди після Другої світової війни. Все робили самі, волонтерськи - ремонтували, облаштовували, розписували стіни картинами. Так, цей живопис дещо наївний, простий, але ж від самого серця. Ті люди будували тут шматочок своєї втраченої, хто знав на скільки, України...

Саджаючи мене на автобус до Огайо, пан Еміль зі здивуванням дивився, як я поніс свої речі до багажного відділення автобуса.

- Навіщо? У тебе ж все таке маленьке! Бери собі наверх.

- Так. Але ж цілих три сумки. Чи можна, чи зручно всі три наверх нести?

- Що значить «Чи можна» а «Чи зручно»? В автобусі майже нікого. Роби як ТОБІ зручно. Це Америка - вільна країна.

Підхопивши мої речі, Бандрівський поніс їх нагору, на других поверх рейсового автобусу. А розіпхавши все по полицях, сказав:

- О! Диви, як добре. Узяв - пішов. Я ж кажу: «Це Америка - вільна країна». Роби, як тобі зручно.

На підтримку своїх слів він звернувся до єдиних на ту хвилину моїх сусідів - трьох афроамериканців:

- Америка - вільна країна! America - free country! Yeah?

- Yeah! - гучно, але мелодійно відповіли хлопці (як пізніше з'ясувалося, музики).

Дорогою ті слова, і запитання, і відповідь, відлунням билися в голові.

ОКСФОРД

Тиждень у Майамському університеті був найбільш насиченим та складним. Бо треба було читати три різних лекції для Департаменту Географії, Літератури та - найскладніше - для Центру пострадянських та російських досліджень імені Вальтера Хавігхерста. Керує тим Центром видатний науковець, одна з чільних дослідників сучасної Росії Карен Давіша, автор книги «Путінська клептократія».

Усі три мої лекції в різних аспектах описували українсько-російську кризу. А отже, після дещо розслабленого, «відпускного» перебування в Нью-Йорку, Рочестері, Баффало довелося повернутися до напружених реалій сучасності. Відпрацював усе добре. Навіть строга директорка Давіша назвала останню, підсумкову лекцію «блискучою».

Останньої ночі в Оксфорді, у снах всі американські враження змішалися. Загалом, це виглядало приблизно так: пан Бандрівський запитує «Ukraine - free country! Yeah?» А Ніколас, Джеймс, інші діти у вишиванках, наші волонтерки, афроамериканські музики з автобусу та всі інші, з ким я тут перетинався, радо відповідають: «Yeah!» Такий от надихаючий епілог.

Та прокинувшись, включив телевізор. І на екрані напис стрічкою: «Russian plane crashed on Sinai». 224 загиблих, в тому числі 17 дітей. Серед пасажирів також було чотири українця. Коментарі, репортажі, аналітика.

Війна, війна, всюди війна. До оптимістичного фіналу ще далеко.

Олег Кудрін, Нью-Йорк - Рочестер - Баффало - Оксфорд

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-