Лев Шлосберг, російський опозиційний політик
Російські солдати готові багато на що, аби на їхніх руках не було крові цієї війни
08.10.2015 07:30 1995
  •  
  •  
  •  

Столичне політичне поле Росії витоптане й зачищене, політика, нормальна жива політика, а не її візантійська імітація, йде у регіони. Ми пам'ятаємо, як активно працював у Ярославській облдумі Борис Нємцов. У Петербурзьких Закзборах є (поки що, до наступних виборів) ціла фракція демократів.

Але, схоже, такому гнилому лібералізму кремлівської влади приходить кінець. Демкоаліції на чолі з Михайлом Касьяновим, Олексієм Навальним, Іллею Яшиним наглухо закрили вхід на недавні регіональні вибори. А наприкінці минулого тижня з надуманого приводу позбавили статусу депутата Псковського обласного парламенту, «яблучника» Лева Шлосберга. Того самого, який рік тому не побоявся голосно заявити про темній історії з похороном псковських десантників, які загинули «на навчаннях».

- В Україні, у світі ваше ім'я стало широко відомо у серпні-вересні минулого року, після публікацій у вашій газеті «Псковська губернія» про таємний похорон псковських десантників і  напад на вас, що послідував за цим. Можете трохи детальніше розповісти про те, що тоді сталося?

-Тоді збіглися кілька подій. Незадовго до цього, влітку 2014 року, команда чинного губернатора Псковської області Андрія Турчака зробила все, аби з допомогою «муніципального фільтра» не дати мені стати учасником губернаторських виборів: не вистачило 8 підписів зі 157 необхідних. Після цього, у серпні 2014 року, ми випустили великим тиражем регіональну газету партії «Яблуко» «Гражданинъ», в якій було дві головні тези. Перша: Турчак злякався, злякався суперника. Друга: ми не програли, ми перемогли. Йшлося про моральну перемогу. Губернатор був розлючений такими оцінками. Це було не перше наше з ним протистояння.

Ще у лютому 2014 року я отримав від сімей військовослужбовців і виклав у своєму ЖЖ інформацію про участь псковських десантників у кримській спецоперації, що теж викликало обурення Турчака. У березні він публічно кілька разів висловився про «ворогів народу», «п'яту колону» і «щаблі Держдепу», я відповів йому публічно 27 березня на сесії обласних Зборів виступом про те, хто насправді є ворогом Псковської області.

А далі - війна. 15-16 серпня військовослужбовці псковської 76-ї дивізії ВДВ були переведені у Ростовську область, під Таганрог. Їм дали три дні на бойове злагодження і направили через кордон, в Луганську область. Почалася ця жахлива війна. З'явилися перші загиблі. Пішли поховання. У Псков приїхало багато журналістів. Їм погрожували, заважали працювати. Можна згадати, як розповідав про це кореспондент телеканалу «Дождь» Володимир Роменський, якого погрожували вбити і закопати тут в болоті, поруч з Псковом багато боліт, ніхто ніколи не знайде».

У Пскові є нове кладовище «Крестовське», де поховані загиблі в Україні. Журналісти кількох ЗМІ, в тому числі «Дождя», «Фонтанки», «Російської планети» приїхали туди на машині. На них напали. Нападники були зі штопором в руках, прокололи шини, намагалися розбити скло, погрожували розправою. Машина дивом вирвалася з кладовища, викликали поліцію, нападників потім знайшли за відбитками пальців на капоті. Але в підсумку до відповідальності нікого не притягли.

Спільними зусиллями журналісти вивели у світ великий обсяг достовірної інформації. 29 серпня було скоєно напад на мене. Він викликав великий резонанс. Люди сприйняли це як виклик суспільству.

- Ви згадали про вашу першу лютневу публікацію з приводу кримської спецоперації. Нагадайте, будь ласка, про неї.

- Я тоді дізнався від рідних військовослужбовців і написав у своєму Живому Журналі про присутність військовослужбовців 76-ї дивізії в Криму. Наших військових переправили рейсом з Єйська у Сімферополь. Десантників відправляли у повному бойовому екіпіруванні. Спільно з частинами російського спецназу псковські десантники брали участь у захопленні будівлі парламенту Автономної Республіки Крим.

Після приєднання Криму до Росії я був єдиним депутатом Псковських обласних Зборів, хто висловив з цього приводу критичну позицію. Я нагадав, що ми порушуємо Гельсінські угоди 1975 року, Будапештський меморандум 1994 року. Що Росія, вступаючи настільки непродумано, взагалі руйнує всю післявоєнну систему державних кордонів, яка склалася після Потсдамської конференції 1945 року. Хто буде підписувати договори з країною, яка поводиться таким чином? Не кажучи вже про те, які ризики Росія закладає для себе на майбутнє. 1945 рік приніс нові землі і Росії. Калінінградська область, Виборзький район Ленінградської області.

Сьогодні ти у когось щось забрав. Завтра у тебе можуть забрати.

На хвилі піднесення від приєднання Криму ці оцінки викликали обурення частини суспільства і офіційних осіб.

- Лайки на адресу російської опозиції - «п'ята колона»?

Це було найбільш м'яке висловлювання. Мій помічник напередодні побував на молодіжному семінарі у Варшаві - про техніку проведення виборчих кампаній, де, до речі, представники «Єдиної Росії» теж були. Семінар показали по російському державному телебаченню в абсолютно спотвореному вигляді як мало не підготовку терористів для дій в Україні. Псковський губернатор Андрій Турчак після цього заявив, що псковське відділення партії «Яблуко» «посилало своїх видатних представників, членів вищої управлінської ланки в регіоні, на навчання до Варшави, де вони навчалися конкретним покроковим діям - 15 щаблям Держдепу щодо легітимізації тих незаконних рішень, які були прийняті Україною, - з розхитування ситуації, пов'язаної з референдумом у Криму і Севастополі».

Учасники семінару були оголошені ледь не учнями сенатора Маккейна... На мій погляд, це сприйняття вимагає медичних визначень. Але з іншого боку, слова були публічно сказані губернатором, політиком федерального рівня. Не відповісти було не можна. І я відповів за всіх інакомислячих, з трибуни обласних Зборів. Це виступ «Про справжніх ворогів Псковської області»є на ютубі.

Також я подав тоді заяву про порушення проти Турчака кримінальної справи за статтею «Наклеп».

Прокуратура, слідчий комітет, підрозділи МВС перекидали цю справу один одному, як гарячу картоплю. Ніхто не хотів нею займатися.

Все закінчилося тим, що рядовий слідчий міської поліції у Пскові з третього разу зміг отримати свідчення губернатора Турчака. І той дав задній хід, сказавши, що «нікого конкретно на увазі не мав, а говорив так, взагалі». Видно, що людина він несмілива. І от на такому фоні ми вступали в губернаторські вибори...

- Ми про них ще поговоримо. А поки що ви могли б закінчити тему псковських десантників. На засіданні, де вирішувалося питання про дострокове зняття з вас статусу депутата, лунали, як я зрозумів, погрози на вашу адресу у зв'язку з розслідуваннями цієї теми.

- Ні, це не погрози, а щось інше. Говорили це люди, які прекрасно знають, що російські військові підрозділи брали і беруть участь у військових діях на Сході України. Знають, що російська влада бреше з цього приводу. Всі знають правду, але при цьому брешуть, щоб показати системі свою лояльність. Відбуваються якісь глибинні девіації свідомості.

Лояльність, брехня конвертуються в атмосферу ненависті, в якій люди вважають правомірним називати народ сусідньої країни фашистами, і хтось навіть готовий їхати туди вбивати на цій війні.

Прямих погроз у висловлюваннях моїх колег не було, але вони своїми словами створюють загальну атмосферу нетерпимості, неприйняття, ненависті. У таких умовах завжди може знайтися людина, яка перейде від слів до справи.

- Там і тоді ж якось смутно говорилося про сьогоднішню ситуацію у 76 Дивізії ВДВ. У вас є якась нова інформація в зв'язку з цим?

- Насамперед хочу нагадати, що 28 травня 2015 року президент Путін підписав указ про те, що розголошення відомостей про втрати Збройних Сил у мирний час тепер відноситься до відомостей, що становлять державну таємницю. Я був серед тих 10 людей, які оскаржили цей указ у Верховному суді Росії. 13 серпня нам відмовили у заявлених вимогах. Ми подали апеляційну скаргу, яка буде розглядатися також у Верховному Суді.

Люди, з якими я спілкувався на цю тему, після путінського указу стали ще більш закритими. Багато з тих, хто служив за контрактом, звільнилися. Деякі взагалі виїхали зі Пскова. Частина офіцерів, хто міг це зробити за вислугою років, пішли на пенсію.

- А як в цілому змінилася ситуація за рік?

- Дуже сильно. Рік тому військовослужбовців під час направленні в Україну ні про що не попереджали. Вони взагалі не знали про мету походу доти, поки не перейшли «стрічку» (так військові називають державний кордон). І тільки після цього дізнавалися, що опинилися на чужій території і зараз їм доведеться вести бойові дії.

Тепер багато що змінилося. Про все попереджають заздалегідь, всі підписують якісь контракти, а також дають підписку про нерозголошення відомостей. Обдурити військовослужбовців, навчених гірким досвідом попередників, вже неможливо. Тих, хто відмовляється підписувати папери і йти на цю війну, негайно звільняють. Після такого звільнення люди можуть опинитися без житла - вони живуть у службових квартирах, що належать Міністерству оборони. Але люди йдуть і на це, оскільки не хочуть, щоб на їхніх руках була кров цієї війни.

- А що відбувається з тими, хто погоджується?

- Військовослужбовців оформляють у статусі добровольців, часто включають в дивні козачі частини, причому контракти підписуються на чуже ім'я. У разі їхньої загибелі близькі не отримують компенсації, тільки допомогу на поховання - у тому випадку, якщо люди раніше отримали статус ветерана бойових дій.

Зараз військові дії на Донбасі практично зупинені. Але війна може поновитися в будь-який момент. Там залишаються люди, які можуть підтримувати регульоване напруження. Риторика Путіна по відношенню до України сильно змінилася.

Він сказав, що потрібно відновлювати відносини з Україною. Так і хочеться сказати: «Повторіть, будь ласка!»

Відновити відносини... А хто їх знищив? Президент зараз намагається врятувати російську економіку, яка вступила в зону найвищих ризиків через санкції.

- Як вам бачиться у зв'язку з цим розширення російської участі у Сирійській кризі. Що це більшою мірою: допомога Асаду або відволікання уваги від Української війни?

- На мій погляд, це в першу чергу гра на підвищення цін на нафту. Сирійський збройний конфлікт здатний розігріти ціни на нафту. Життя наших солдатів кидаються в топку війни в надії на те, що ціни підвищаться і це полегшить ситуацію в російській економіці, яка залежить від сировинних доходів.

- У російській політиці крім понять «кооператив «Озеро», «друзі Путіна», з'явився вираз «сини друзів Путіна». Батько вашого опонента Анатолій Турчак працював з Путіним у команді Собчака у Петербурзі 90-х років. Наскільки це пов'язане з кар'єрою Андрія Анатолійовича?

- Справді, він людина з оточення президента Росії. Не близького, але все ж. І ні для кого не секрет, що в Псков Андрій Турчак приїхав не стільки займатися місцевими справами, скільки робити федеральну кар'єру.

На виборах у Псковські обласні Збори депутатів у 2007 році йому був забезпечений потрібний результат за списком партії «Єдина Росія». У тому ж році він став сенатором і членом Ради Федерації від Псковської області. Тоді вже всі у політичній еліті розуміли, що Турчак буде наступним губернатором Псковської області. І чинний губернатор теж знав, не противився і розумів, що не повинен заважати в передачі своїх повноважень. Турчак став псковським губернатором у 2009 році.

Спочатку він намагався встановити хороші стосунки з усіма. Багато посміхався, говорив, що буде допомагати всім і у всьому. Але тут йому не пощастило. Пік нафтогазового бюджету в Росії припав на 2006-2007 роки. Тоді в російський бюджет просто лився золотий дощ. Але чи не половину грошей банально розікрали, а решту витратили, як могли. У 2008 році настала криза. Умови, в яких Турчак прийшов в область, були вже не такі сприятливі, як йому мріялося...

Тут слід сказати кілька слів про наших колишніх губернаторів. Найбільш конструктивні стосунки були з Владиславом Тумановим, призначеним ще Єльциним в 1992 році. На виборах 1996 року переміг Євген Михайлов (влітку-восени 2014 року був «міністром» у «ДНР», - ред.), на виборах 2004 року виграв Михайло Кузнєцов. Обидва спочатку входили в ЛДПР (Михайлов - в партію, Кузнєцов - у фракцію в Держдумі), але обидва, обійнявши високу виборну посаду, вступили в «Єдину Росію», це у нас часто буває.

При цьому слід віддати належне Кузнєцову - він у борг не брав і не витрачав більше того, що область заробляла. Турчак ж, ставши губернатором, за три роки зробив колосальні борги. Він безоглядно брав кредити - і з державного бюджету, і комерційні. Вже два роки тому борги Псковської області зрівнялися з обсягом її річних доходів. Згідно з Бюджетним кодексом, у таких випадках вводиться пряме управління бюджетом області з федерального центру. Але ця норма закону набере чинності лише у 2017 році. Я припускаю, що до того часу або Закон перероблять, або строк набуття чинності цієї норми знову перенесуть.

- Чому?

- Тому що такий обов'язок сьогодні має кожен третій регіон Росії... По суті, Турчак керував областю за принципом «Після нас хоч потоп». Не приховував, що після повернення Путіна до влади в 2012 році сподівався на високу посаду в уряді чи адміністрації президента. Однак його не взяли. Тоді Турчак відчув себе ображеним. І з цим почуттям залишився жити і працювати у Пскові... Хоча ні - тільки працювати. Справа в тому, що губернатор працює у нас за вахтовим методом. Приїжджає у понеділок і їде в п'ятницю. А сім'я у нього так і залишилася в Петербурзі. За законом це можливо. Але зрозуміло, що це сприяє самовідчуттю "временщика".

- А які були ваші особисті стосунки з губернатором?

- Спочатку він навіть пропонував мені увійти в його команду. Але я відмовився, у нас різні погляди на політику. На виборах депутатів обласних Зборів у 2011 році я очолив список партії «Яблуко». Ми пройшли в обласний парламент, хоча за офіційного результату близько 7% опитування на дільницях давали нам близько 11%. Інші голоси «випарувалися» під час підрахунку. Статус депутата дозволяв мені працювати досить ефективно. Я став використовувати наявні у мене можливості, вивчав обласний бюджет, систему державних закупівель. Побачив багато, м'яко кажучи, недоліків. У тому числі прямих порушень, деякі з них в рамках Кримінального кодексу кваліфікуються як нецільове витрачання коштів в особливо великих розмірах. У той час я ще був головним редактором і директором газети «Псковська губернія». Там регулярно виходили критичні матеріали про роботу губернатора. Побачивши, що розміняти незалежність газети на хороші стосунки і лояльність не виходить, Турчак образився. Він дуже болісно сприймає критику.

У 2014 році Турчак зрозумів, що втекти у Москву від губернаторської посади не вдасться. А отже, потрібно готуватися до виборів. Але до того часу багатьом не тільки представникам еліти, а й пересічним мешканцям вже було зрозуміло, що я правий у своїй критиці і оцінки ситуації в області.

Слід нагадати, що повернення губернаторських виборів - це єдина поступка влади під час бездарно витраченого масового російського протесту 2011-2012 років. Але вільні вибори не повернули, звичайно: щоб не ризикувати, був встановлений дуже жорсткий страхувальний муніципальний фільтр. Він полягає в тому, що кожен кандидат на посаду губернатора має для реєстрації кандидатом зібрати 7% голосів депутатів місцевого самоврядування, при цьому в це число входить 10% підписів депутатів районних зборів та міських дум. Кожен депутат може підписатися тільки один раз, причому кожен підпис має бути засвідчений нотаріально. Треба брати машину, вести депутата в місто й засвідчувати його підпис на спеціальному бланку у нотаріуса.

Мені, як і всім, необхідно було зібрати 157 голосів. За три тижні я зібрав 149 підписів. Люди губернатора відчули, що є загроза конкуренції, почали протидіяти. Я не зміг зібрати решту 8 підписів. Жоден опозиційний кандидат в губернатори в Росії не підходив так близько до певного порогу для виходу на вибори. Але більше я нічого не міг зробити - команда губернатора буквально «забетонувала» всі можливості. Мені не вистачало підписів депутатів районного рівня. А це, в основному, керівники місцевих бюджетних організацій, що знаходяться під сильним впливом влади...

Турчак і його оточення зазнали кілька шоків. Перший - від того, скільки підписів депутатів мені вдалося зібрати, в тому числі членів партії «Єдина Росія», які прямо говорили мені: «Ми не підтримуємо Турчака, ми підтримуємо Вас». Другий шок - у день виборів, коли явка становила трохи більш як 30%. Що було природно, оскільки вибори були позбавлені будь-якої інтриги. Бюджетників мало не за списками гнали до виборчих дільниць. Для того, щоб мати резерв для фальсифікацій, у Росії в 2014 році повернули право дострокового голосування. У вересні у Псковській області проголосувало майже 20 тисяч людей у конвертах, які дуже легко підмінити.

- Окрім прямих фальсифікацій, мені доводилося читати і бачити, які брудні технології застосовуються проти вас.

- Це правда. 16 вересня 2014 року, після мого побиття і кількох резонансних інтерв'ю у ЗМІ на тему російсько-української війни на телеканалі «Росія» вийшов розгорнутий сюжет, в якому стверджувалося ні більше, ні менше, що я - агент США. Завдяки цьому сюжету ми побачили, що у псковських закладах громадського харчування ведеться відеостеження від ФСБ. У ресторані псковського готелю «Двір Подзноєва» була записана моя бесіда з консулом США з Санкт-Петербурга.

У подібних зустрічах політиків і дипломатів немає нічого особливого, вони проходять постійно і у влади, і у опозиції. Псков взагалі консульське місто - у нас є консульства Естонії і Латвії. Зустрічі політиків, депутатів, громадських діячів з консулами і послами - нормальна міжнародна практика, поширена в Пскові. Діячі «Єдиної Росії» теж зустрічаються з ними, приймають їх у своїх кабінетах.

Однак «фахівці» каналу «Росія», яким передали запису ФСБ, так «порізали» на репліки мою зустріч з американським консулом, що у глядача, який не розумів суті (а таких в Росії десятки мільйонів) могло скластися враження, ніби я звітую перед консулом про виконану роботу. Я подав заяву про порушення кримінальної справи, яку досі не розглянуто, не проведена дослідча перевірка. Але після подачі заяви сюжет видалили з сайту програми «Вести», що є винятковою подією для російського телебачення.

У червні цього року під час виборів в органи місцевого самоврядування той самий телеканал «Росія» випустив у світ другий сюжет про мене, який на 70% збігався з попереднім. Я знову подав заяву про порушення кримінальної справи, і вона знову залишається без руху. Але підлеглі губернатора розпорядилися, щоб усі районні газети Псковської області надрукували великий матеріал на основі того сюжету: «Шлосберг - американський шпигун». І всі надрукували, жодна не відмовилася.

Такі акції політичної дискредитації починають нагадувати кампанії цькування 30-х років.

Багато людей, які знаходяться при владі в Росії, насправді мріють сьогодні про ресталінізацію: про «особливі трійки», масові розстріли. Це прямі політичні нащадки вертухаїв 30-х років.

Не обов'язково генетичні, але точно ідейні нащадки. Зараз вони починають звіріти від безкарності і всесилля, тому що вважають, що їхній час настав. Але вони не можуть проявити себе у всій повноті, тому що в економічному сенсі їхній час минув. У країни сьогодні немає ресурсів для відновлення системи ГУЛАГу.

- Песимістично... А що ви збираєтеся робити тепер, коли вас позбавили статусу депутата?

- Насамперед я подав заяву в суд, чисто юридично постанова обласних Зборів неспроможна. Сподіваюся на законне рішення суду. Мені вже вдавалося вигравати судові справи. По-друге, люди, які здійснили позбавлення мене депутатського статусу, не вміють прораховувати всіх наслідків своїх дій. У мене є громадська трибуна для висловлювання, і, отже, залишається достатньо можливостей для політичної діяльності. Важливість парламентської трибуни я при цьому не заперечую. Через рік у нас будуть чергові вибори в обласний і федеральний парламент. Будемо боротися.

- В Україні зараз триває конституційна реформа. У жовтні пройдуть вибори в місцеві органи влади, які отримають набагато більші права. Можете поділитися досвідом роботи на регіональному рівні у ваших умовах?

- З одного боку, я всього лише один з 44 депутатів обласної законодавчих Зборів. Мені важко протидіяти більшості. Хоча іноді все ж вдавалося домогтися прийняття якихось поправок в закони, але дуже рідко, у виняткових випадках. Кілька разів бувало так, що мій законопроект відкидався, а потім точно такий же висувався вже від імені «Єдиної Росії» і успішно проходив.

Однак законодавчі ініціативи - це лише одна частина моєї роботи. А інша, можливо, більш важлива - це захист прав виборців. І тут депутатський статус навіть в наших умовах дозволяє зробити багато. Кожен рік я направляв по 300-400 депутатських запитів. Тобто в середньому по одному на кожен день. На ім'я губернатора, на адресу адміністрації, її комітетів та управлінь, дуже багато - в прокуратуру. Постійно доводиться звертатися у федеральні органи влади. Тільки за законом це вже не запит, а звернення.

Приблизно третина запитів - особисті, тобто стосуються проблем однієї людини, дуже часто це скарги на зловживання чиновників. Багато прохань надати допомогу в якісному лікуванні. У нас же в селах і малих містах зараз практично немає медичної допомоги. І багато людей зовсім не знають своїх прав...

Я регулярно їздив по області зі звітами про свою роботу. Це вражає, але люди на місцях взагалі не знають, хто їхній депутат. Я обирався по загальнообласному округу. Але в кожному окрузі є ще свій мажоритарний депутат. Хто він, мало хто знає. Те, що я, депутат обласних Зборів, приїжджав звітувати перед виборцями, для багатьох з них було чимось дивним. Спочатку деякі люди чекали офіціозу, але потім розкріпощались і розмова була дуже відвертою і довгою.

У нашій області більше половини бюджету формується з податків громадян. І люди з великою цікавістю слухали інформацію про те, як витрачаються бюджетні гроші. Так з'являється розуміння, що вони господарі - цих грошей і повинні знати, як вони витрачаються. Це була реальна робота депутата. Звичайно, такий приклад виявився невигідним іншим депутатам. Вони давно хотіли позбутися мого сусідства. У нас вся державна машина працює проти людини, проти свободи. І тому в таких випадках, як мій, машина обурюється і скрипить. Всі шестерні обертаються в один бік, а ось ця - в інший.

Державна машина боїться зламатися, для неї небезпечний будь-який опір. І тоді вона прагне викинути з свого механізму чужий елемент: «Ми не хочемо його бачити. Ми не хочемо його знати».

- Псковська область - прикордонна. Ви багато писали про можливості транскордонного співробітництва з Естонією, з Євросоюзом. Як ці можливості зараз реалізуються?

- Практично ніяк. Ми втратили дуже багато. Рівень відносин зараз вкрай низький. Майже всі проекти, розроблені раніше, заморожені. На місцях якась співпраця, культурні та освітні обміни тривають, але дуже тихо, щоб нагорі не помітили. І що буде далі, незрозуміло, бо з нинішньою російською зовнішньою політикою, місцева влада і керівники на місцях дуже сильно напружилися, бояться.

- Я чув про те, що у прикордонних з Естонією районах багато хто бере естонське громадянство?

- Так, по два паспорти на сьогодні у Псковській області мають майже 20 тисяч осіб. Це тільки ті, хто офіційно повідомив російській владі про друге громадянство. У нас перед кожними виборами у Печорському районі великі складнощті. Дуже важко набрати людей не тільки у кандидати, але навіть у виборчі комісії. До кого не звернешся, у всіх є естонський паспорт.

- А що ви думаєте про міжнаціональні відносини у сьогоднішній Росії?

- В цілому все гаразд. Люди в більшості своїй не озвіріли. Але проблема в тому, що серед тих, хто знаходиться ближче до влади, зараз багато ксенофобськи налаштованих людей. І в близькому колі губернатора Турчака, серед його політичних радників розвинений затятий націоналізм, в тому числі антисемітизм. Я бачу, що звірячий антисемітизм, якого так багато у висловлюваннях анонімних учасників псковських інтернет-форумів, направляється звідти.

Показово: наші правоохоронні органи через IP-адреси вже не раз знаходили абонентів з повідомленнями, які вони вважали екстремістськими. Тут же очевидно масове виробництво людиноненависницьких, ксенофобських висловлювань у соціальних мережах. Однак у правоохоронної системи немає наміру знайти їхніх авторів...

Спроби моєї дискредитації як політика постійно ведуться в тому числі з натяками на мою національність. Одного разу губернатор Турчак на звіті про роботу адміністрації за рік у присутності тисячі людей у відповідь на мій критичний питання дозволив собі сказати: «Як кажуть у вас в Одесі...».

- Це в тому сенсі, що в Одесі всі євреї?

- Очевидно, так, це в його розумінні смішно. Це - показник рівня дискусії і рівня культури. Про що говорити з такою людиною? А він не просто людина. Він - губернатор. У будь-якій демократичній країні після публічного прояву антисемітизму керівник такого рівня був би вигнаний з політики. Але у нас не так.

- Ви історик за освітою. І якось казали, що мрієте написати історію своєї родини. Пов'язує вашу родину щось з Україною?

- Практично ні. Мої батьки псковичі. Гілочки нашої родини є в Білорусії та Латвії, Петербурзі і Москві. Хіба що дідусь, батьків батько, Наум Шлосберг. Він був відомим в Пскові професійним фотографом. В 1941 році пішов на фронт. Його дружина, моя бабуся Аня (Нехама) говорила, що останній лист, що надійшов від чоловіка, був з-під Харкова в 1943 році. І ми більше нічого не знаємо про Наума Шлосберга.

- Так, у лютому-березні 43-го там йшли тяжкі бої.

- Наша сім'я зверталася до архіву Міноборони. Але у них не було даних про діда. Хоча вивчення Центрального військового архіву у Подольську, сканування його документів триває, там в електронному вигляді оброблена ледве десята частина. Можливо, при нашому житті щось з'явиться. А, можливо, десь на Харківщині є його ім'я або на пам'ятнику або в документах, чиїхось спогадах. Наум Шлосберг - не найпоширеніше ім'я, мало запам'ятатися.

- Що ви думаєте як політик, як гуманітарій про нинішню ситуацію в Україні?

- Я не експерт в цьому питанні. І у мене просто не вистачає часу, аби детально стежити за українськими подіями. Але багато що зрозуміло, тому що очевидно. З величезним запізненням на два з гаком десятиліття - у вас відбувається дуже тяжка, болюча пострадянська трансформація політичної ментальності та економічного устрою. Як не сумно, але, схоже, що раніше це об'єктивно неможливо. При владі залишалося занадто багато людей з ментальністю членів КПРС. Та й серед жителів переважали «радянські люди». Це властиво майже всім республікам колишнього СРСР, які не пройшли десовєтизацію.

Економічна ситуація у вас ускладнювалася тим, що Україна не така багата на природні ресурси, як, скажімо, Росія. Втім, в нашій країні це сировинне багатство теж не сприяло реформам. Провести пострадянські реформи енергійно і рішуче змогла тільки Естонія. Якоюсь мірою - Литва. Дуже болісно проходить цей шлях Латвія.

Повертаючись до України... Дуже болючим для України був якийсь етнічний вододіл між Сходом і Заходом, який став політичним. Але, як мені здається, після подій 2013-2014 років він переборений і зараз відбувається формування єдиної української політичної нації. І тепер ідентифікація людей відбувається не за етнічним принципом, не за мовою спілкування, а за політичними поглядами. Це - дуже важливий момент для України, в тому числі для збереження її політичної єдності і територіальної цілісності.

Українські труднощі очевидні. Країна розорена Януковичем (та і попередні президенти, слід сказати, не сильно сприяли її процвітанню). Головна проблема - це корумпована система виконавчої влади, корумпована судова і правоохоронна система. Звичайно, тут, по-перше, потрібна люстрація. По-друге - потрібна величезна кадрова хвиля нових чесних людей, які не будуть йти на роботу у владу заради хабара.

Зрозумілі і проблеми з великим бізнесом.

Важко розлучатися з думкою, що країна - твоя дійна корова.

Країні потрібен чесний, патріотичний бізнес. Ці визначення синонімічні. Патріотичний бізнес - це коли податки йдуть в казну, а не ховаються на 80% в офшорах.

Величезне випробування для України - це уповільнена кривава війна на сході. Це - незагоєна виразка, яка при зовнішньому впливі може переходити у важчу стадію. Війна - це і економічне випробування, і психологічне. Людські втрати, загибель військовослужбовців, мирних жителів - важкий громадський фон для будь-якої країни, для будь-якого суспільства. І на додаток до всього цього країна перебуває у стані матеріального виснаження, на межі дефолту. Наскільки я розумію, уникнути його зараз вдалося за рахунок зовнішньої фінансової допомоги. Але встати на ноги України може тільки за рахунок власної економіки.

- А якісь приводи для оптимізму є?

- Звичайно! У таких жорстких політичних умовах в Україні формується нова політична еліта. Не радянська. І це надзвичайно важливо, тому що саме радянська еліта майже занапастила Росію. Свого часусуд над КПРС не відбувся тому, що в Конституції СРСР була стаття 6 про провідну й спрямовуючу роль КПРС. Тобто формально, з точки зору радянського права, КПРС все робила за законом.

У цьому сенсі «Єдина Росія», яка править в Росії, це партія беззаконня і самозванців. Вона вкрала владу у народу і монополізувала її. А це вже пабсолютно неконституційно. Тому суд над «Єдиною Росією» можливий і потрібний. Сподіваюся, що ми доживемо до нього. І до російської люстрації доживемо. До того часу у нас у новій Росії буде дуже багато роботи. Навіть більше, ніж у вас в сьогоднішній Україні.

Олег Кудрін, Москва

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-